Замість того, щоб щомісяця відкладати 15 000 гривень на депозит для власного житла, Любомир почав витрачати мою пенсію на свої забаганки. — Мамо, дай 500 на бензин, бо я на мілині, — казав він, ховаючи в кишеню новий дорогий смартфон. Я й не здогадувалася, що його фінансова скрута була лише декорацією для зовсім іншого життя.
Коли Любомир з’явився на моєму порозі того дощового вівторка, я спочатку відчула полегшення. Моя квартира останні роки здавалася завеликою для однієї жінки, а порожнеча в коридорі відлунювала кожним кроком. Син стояв у мокрому плащі, тримаючи дві величезні валізи, і в його очах я побачила ту саму розгубленість, що й у дитинстві, коли він розбивав коліно.
— Мамо, ми з Оленою розійшлися остаточно. Я не можу більше знімати ту квартиру сам, це просто викидання грошей на вітер. Дозволиш мені пересидіти у тебе кілька місяців? Я під збирав би на перший внесок, куплю нарешті своє житло. Буду допомагати в усьому, обіцяю.
Я відступила вбік, запрошуючи його до оселі. Хіба могла я відмовити власній дитині? В моїй голові вже малювалися картини затишних вечорів, спільних вечерь та розмов про все на світі. Я уявляла, як ми знову станемо близькими, як він нарешті подорослішає і ми будемо спілкуватися як двоє рівних людей.
Перший тиждень минув відносно спокійно. Любомир розклав речі у своїй колишній дитячій кімнаті. Я наготувала його улюблених голубців, спекла пиріг з яблуками. Запах випічки заповнив усю квартиру, витісняючи запах самотності. Але вже на восьмий день я почала помічати перші тривожні дзвіночки.
Ранок починався не з кави, а з того, що я перечіплялася через його кросівки, кинуті посеред вузького коридору. Кухня, яку я звикла тримати в ідеальній чистоті, перетворилася на поле бою. Крихти на столі, липкі плями від соку на стільниці, відкрита пачка масла, що повільно танула під сонячними променями.
— Любчику, ти не міг би прибрати за собою після сніданку? Я щойно все вимила.
— Ой, мамо, я запізнююся на роботу. Ти ж все одно вдома, тобі що, важко махнути ганчіркою? Я ввечері все зроблю.
Ввечері він приходив пізно, кидав куртку на диван у вітальні й одразу йшов до комп’ютера. Коли я заглядала до його кімнати, щоб покликати вечеряти, я бачила гори брудного одягу. Шкарпетки лежали під ліжком, на підвіконні, навіть на моїй старій швейній машинці, яку я берегла як пам’ять.
— Синку, я поставила прання. Збери свої речі, будь ласка.
— Вони ще не такі брудні, мамо. Не чіпай нічого.
Через два дні сморід непраної білизни став настільки нестерпним, що я сама зібрала все докупи. Там були не лише шкарпетки. Там були футболки з плямами від соусів, джинси, покриті вуличним пилом, і сорочки, які виглядали так, ніби в них спали тиждень. Я провела весь вечір біля пральної машини та праски.
Коли Любомир повернувся, він навіть не помітив моїх зусиль. Він просто відкрив холодильник і почав шукати щось смачне.
— А де те м’ясо, що було вранці? — запитав він, навіть не озирнувшись.
— Я приготувала з нього рагу на кілька днів. Ти ж казав, що хочеш економити, щоб швидше назбирати гроші.
— Ну, рагу це якось нудно. Я замовлю собі піцу. Хочеш?
— Любомире, піца коштує як половина моєї денної закупівлі продуктів. Ти ж збирався відкладати.
— Мамо, не починай. Я цілий день працював, я маю право на нормальну їжу.
Я мовчала, ковтаючи образу. Моя пенсія і невеликий підробіток ледь покривали наші зростаючі рахунки. Комунальні послуги зросли вдвічі, бо Любомир міг приймати душ по сорок хвилин, а світло в його кімнаті горіло до світанку. Коли прийшли перші квитанції після його переїзду, я ледь не впала.
— Синку, подивись на ці цифри. Нам треба якось розділити витрати. Ти ж обіцяв допомагати.
— Мам, ти серйозно? Ти просиш у сина гроші за те, що він живе вдома? Я ж на квартиру збираю. Кожна копійка на рахунку. Ти ж завжди казала, що це і мій дім теж.
— Твій дім, Любчику, але я не можу тягнути нас обох на свої плечі. Мені доводиться купувати набагато більше їжі, а ти навіть хліба не купиш по дорозі з роботи.
— Добре, я дам тобі трохи пізніше. Зараз якраз термінові витрати з’явилися, треба машину відремонтувати.
Машина. Його старий автомобіль вимагав постійних вкладень, і Любомир без вагань витрачав на нього суми, які могли б стати вагомим внеском у його майбутнє житло. Але він вважав за краще витрачати мої ресурси на свій комфорт.
Одного разу до мене завітала моя давня подруга Оля. Ми з нею дружили ще з інституту, і вона завжди була гостра на язик. Побачивши стан моєї квартири та моє втомлене обличчя, вона лише похитала головою.
— Ти знову за старе, Галю? Ти ж не служниця, ти мати. Подивися на себе, у тебе руки трусяться від утоми.
— Олю, ну він же мій син. Йому зараз важко, розлучення, фінансова скрута.
— Важко? — Оля засміялася. — Йому дуже легко. У нього є персональна кухарка, праля і прибиральниця в одній особі. Причому безкоштовно. Скільки він уже відклав?
— Не знаю, він не каже. Каже лише, що ціни ростуть швидше, ніж він заробляє.
— Звісно, бо він витрачає на розваги. Я бачила його вчора в торговому центрі з якоюсь дівчиною. Купа пакетів, усмішка до вух. Це так він економить?
Серце стислося від болю. Мені він казав, що працює допізна, щоб отримати премію. А виявилося, що він просто гуляє, поки я вичищаю його брудне взуття і варю черговий суп з того, що залишилося в холодильнику.
Того вечора я вирішила серйозно поговорити. Любомир прийшов у піднесеному настрої, насвистуючи якусь мелодію.
— О, мамо, що на вечерю? Пахне смачно.
— Сядь, Любомире. Нам треба поговорити без жартів.
Син сів на край стільця, його обличчя вмить стало незадоволеним. Він терпіти не міг таких розмов.
— Що знову не так? Я знову не туди поставив горнятко?
— Справа не в горнятку. Справа в повазі. Ти живеш тут уже три місяці. За цей час ти жодного разу не запитав, чи є в мене гроші на ліки чи продукти. Ти сприймаєш мій побут як належне. Я не твоя найнята працівниця.
— Мамо, ти перебільшуєш. Я просто заклопотаний.
— Ти заклопотаний побаченнями та новими речами? Оля бачила тебе вчора. Де ті гроші, які ти мав відкладати?
Любомир різко встав, стілець із гуркотом відлетів до стіни.
— Отже, ти тепер за мною стежиш? Підсилаєш своїх подруг шпигувати? Я дорослий чоловік, я маю право на особисте життя!
— Маєш. Але не за мій рахунок. Я вирішила, що від наступного тижня ти будеш платити за оренду кімнати та половину всіх рахунків. І їжу ми купуватимемо окремо.
— Ти вимагаєш у мене гроші за оренду власної кімнати? Це нечувано! Яка мати так чинить?
— Та мати, яка хоче, щоб її син нарешті став чоловіком, а не залишався вічним підлітком, що ховається за її спідницею.
Любомир пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима так, що з полиці в коридорі впала стара фотографія в рамці. На ній він був маленьким, усміхненим хлопчиком, який тримав мене за руку. Я підняла фото, витерла пил. Сльози застилали очі, але я трималася.
Наступні кілька днів у квартирі панувала крижана тиша. Любомир не розмовляв зі мною, лише демонстративно грюкав дверцятами холодильника. Він почав приносити готову їжу з ресторанів, з’їдав її у своїй кімнаті, а порожні коробки залишав на столі. Це було схоже на тиху бурю, де зброєю була байдужість.
Я бачила, як він збирає речі. Повільно, по одній футболці, ніби чекаючи, що я підійду, обійму його і скажу, що все це був жарт. Що я й надалі буду його обслуговувати, аби тільки він був поруч. Але я мовчала. Усередині мене щось надломилося. Та безмежна любов, яка раніше прощала все, тепер перетворилася на тиху втому.
Суботнього ранку він виніс свої валізи до дверей.
— Я знайшов кімнату. Далекувато від центру, але зате там мені не будуть рахувати кожен шматок хліба.
— Сподіваюся, ти там знайдеш те, що шукаєш, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не здригнувся.
— Знаєш, мамо, я думав, ти єдина людина, яка мене підтримає. А ти виявилася такою ж, як усі. Тільки гроші на думці.
Він пішов, навіть не озирнувшись. Двері зачинилися, і в квартирі знову запанувала та сама порожнеча, від якої я так тікала. Але тепер вона була іншою. Вона була чистою.
Я зайшла до його кімнати. На підлозі все ще лежала самотня брудна шкарпетка, яку він забув або навмисно залишив. Повітря було важким від запаху його одеколону. Я відчинила вікно, впускаючи свіже весняне повітря.
Минуло кілька тижнів. Від Любомира не було жодної звістки. Я жила своїм звичним життям, ходила на прогулянки з Олею, читала книги. Але щовечора, проходячи повз зачинені двері його кімнати, я відчувала дивний тягар.
Чи правильно я вчинила? Можливо, варто було бути терплячішою? Можливо, його егоїзм — це лише результат мого виховання, бо я завжди намагалася захистити його від усіх негараздів світу? Я все життя вчила його брати, але забула навчити віддавати.
Одного разу я побачила його в місті. Він стояв на зупинці, виглядав дещо неохайно, сорочка була пом’ята. Він мене не помітив. Я хотіла підійти, але зупинилася. Що я йому скажу? Знову запрошу додому, щоб коло замкнулося?
Тепер я часто сиджу вечорами на кухні, п’ю чай і думаю про те, де проходить та тонка межа між материнською любов’ю та самопожертвою, яка нищить обох. Чи можна вважати зрадою бажання спокійної старості, коли твоя дитина все ще поводиться як споживач?
І найголовніше питання, яке не дає мені спати: чи справді ми робимо дітям краще, коли беремо на себе їхні проблеми, чи ми просто виховуємо людей, які ніколи не зможуть оцінити чужу працю і любов?
А як би ви вчинили на моєму місці, якби найближча людина почала сприймати вашу турботу як обов’язковий безкоштовний сервіс?
