Заміжня я вже давно, майже двадцять п’ять років. З перших днів сімейного життя свекруха не злюбила мене. Що я тільки не робила: і подарунки їй дарувала, і увагу, матусею її називала. Доглядала за нею, коли вона лежала після хвороби, смакотою різною годувала. Все одно не змогла їй догодити.
Зрештою, мені набридло таке життя, я вже не молода невістка. В цей час нам довелося жити під одним дахом, це і була остання крапля.
Свекор уже старий (ніколи не скаже свекрусі нічого проти неї), а вона захотіла і далі знущатися з мене. Хотіла, щоб я доглядала за її чоловіком, мила йому ноги, стригла нігті. А їй самій було огидно все це робити, навіть ковдрою зайвий раз не накриє, коли він засне.
І я подумала, навіщо мені все це треба. Син її, мій чоловік, давно мене не забезпечує, я сама утримую всю сім’ю. Працюю на двох роботах. І сама стала поводитись зі свекрухою, як вона зі мною. Кожен день був для неї гірший попереднього.
Повз неї я не проходила спокійно: то штовхну, то пхну, то нагрублю, словом зробила все, щоб вона пішла з мого життя.
Зараз ми живемо окремо, чоловік залишився, хоч і його я проганяла теж. Щось у мені зламалося за ці роки приниження, змінилося. З’явилася злість і ненависть, недовіра до людей. Як на мене, так краще жити із тваринами, ніж з людьми. Навіть з самою злою собакою можна знайти спільну мову, тварина ніколи не зрадить, якщо її любиш і ставишся до неї по-людськи.
В душі я розумію, що не права, але образа ніяк не забувається. Зараз, думаю, що все могло бути по-іншому. Могли жити однією дружною сім’єю, а в підсумку, програли всі.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – kultura
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
