Навчався у нас в класі хлопчина Паша. Нічим особливо не виділявся, не відмінник, середньої успішності, хіба, що до математики у нього схильність і любов була.
Навіть в олімпіадах районних брав участь і якісь місця брав. Його мама працювала в школі технічкою і він їй нерідко після уроків допомагав.
Відра з водою тягав, підлоги мив, стіни… на початку його навіть підколювали з цього приводу, але він особливо не реагував і тому це швидко набридло однокласникам і до старших класів все це сприймали як цілком нормальне явище і навіть іноді допомагали його мамі відро з водою дотягнути куди-небудь по школі.
Була у нас вчитель Роза Йосипівна, вельми противна особа. Ми її звали Роза-Йося або просто Йоська.
Вона була дуже меркантильноюі завжди намагалася бути ввічливою і ввічливою з тими дітьми, батьки у яких були заможні або на хороших посадах і особливо не церемонилась з тими, хто не мав таких батьків.
Не любов до Пашки у неї була особливою. Варто було йому погано підготуватися до уроку або виділитися поганою поведінкою на уроці – вона прям заряжалась божевільною енергією і поливала його всілякими епітетами, типу «нічого в житті не досягнеш», «нездарою ростеш – будеш тягарем суспільства», «такі як ти тільки псують життя оточуючим ».
Причому йому завжди потрапляло більше, ніж іншим в подібних ситуаціях, ну а з «особливими» дітьми вона взагалі була сама люб’язність і лояльність.
Одного разу, в момент таких нападок на Пашку вона сказала фразу від якої навіть мені стало вкрай неприємно – «Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, так само як і син директора ніколи не опуститься до прибиральника!».
На 20-річчя випуску зібралося більше половини класу, був і Пашка. Запросили декількох наших вчителів, в тому числі і Йоська, хоча в нашому класі вона класним керівником була, вона у свій час була «класною» у паралельного класу, з яким ми об’єдналися в 10 -му класі.
Вона, хоч і неабияк постаріла, але сутність її змінилася – мало не з порога кафе почала розпитувати у всіх хто чого домігся.
Коли черга дійшла до Павла, вона уїдливо підколола: «Павлуш, ну а ти, чим займаєшся, сподіваюся підлоги не миєш?». Навіть не намагаючись посміхнутися жарт вчителя, Павло спокійно відповів: «Будинки будую!».
– Будівельник значить? – продовжила Роза Йосипівна.
– Не зовсім. Фірма у мене з будівництва своя… Генеральний директор – скромно відповів Паша.
Йоська попливла, аж почала замикатись у розмові. Остаточним ударом для неї стало, то що коли вона зібралася їхати з кафе, просидівши з нами менше години, Паша розпорядився своєму водієві, на мерседесі, відвезти її додому.
У машину вона сідала похмуріше хмари.
Фото ілюстративне з вільних джерел.