Зараз мені 37 років. У мене дві прекрасні донечки-школярки, гарна робота та цілком облаштоване життя. Але ще 6 років тому я була повністю розчавлена, без уявлення, що робити зі своїм життям далі. А все тому, що мене покинув чоловік. Це сталося раптово і майже мене зламало.
Ми одружилися з Тимофієм досить рано. Через рік після весілля у нас народилася донька, а через кілька місяців я дізналася, що чекаю ще на одну дитину. Тоді ми були щасливі і думали, що впораємось з усім на світі.
Мене навіть не турбував той факт, що я не встигла до ладу попрацювати і набратися досвіду. Адже я думала, що буду щасливою мамою та дружиною.
Але коли молодшій доньці не було ще трьох років, чоловік заявив, що йде. Розповів банальну історію про те, що зустрів кохання всього життя. Дав три місяці на те, щоб я перебралася із квартири. Розлучилися мирно, він навіть дав деякі гроші на дітей. Я була розбита і гадки не мала, що робити далі.
Тоді на допомогу прийшли батьки. Вони потурбувалися про мене й дітей і допомогли з житлом. Вони продали свій будинок за містом, я додала гроші, які залишилися мені після розлучення – так і вийшло купити невелику квартирку неподалік них. Мама одразу взяла собі ключі від квартири. Тоді вони з батьком стали у мене майже жити.
Я невдовзі вийшла на роботу, бо дівчаток треба було якось утримувати. Паралельно навчалася, потім потрапила на стажування у велику компанію. Весь цей час батьки мені дуже допомагали. Спочатку водили дітей до дитячого садка, потім до школи. Коли дівчатка хворіли, батьки залишалися з ними. Немає слів, щоб передати, як я їм вдячна.
Але тепер є одна велика проблема: батьки почуваються у цій квартирі як удома. Мама приходить, коли хоче, без зазріння совісті відкриває шафи та перекладає речі, як хоче. І вона не бачить у цьому нічого поганого, хоч мені доводиться ховати свої особисті речі. Батьки постійно приходять до нашої квартири, хоча дівчата вже цілком самостійні. І це мені не подобається.
Якоїсь миті я зрозуміла, що сама вже як підліток. Ховаю від батьків щось особисте, хвилююсь, щоб вони цього не знайшли. Хоча мені вже майже 40 років! Я намагалася поговорити з мамою, але вона мене не розуміє. А коли я говорю про чоловіків, то вони готові мене з’їсти. Мовляв, і так ледве твої проблеми вирішили, нових нам не треба.
Я й сама не думала про нові стосунки, доки не зустріла Ігоря. Він добрий чоловік, самостійний, дбайливий і хоче завести сім’ю. Думаю, що саме зустріч із ним змусила мене замислитися над тим, як ми зараз живемо. Я рада, що батьки мені допомогли, я вдячна їм, але мені хочеться трохи волі. Я ж натомість буду їм завжди опорою і підтримкою, у всьому завжди допоможу.
Справа в тому, що з часом допомога батьків переросла у тотальний контроль. А я хочу влаштувати своє життя, щоб у нас із дівчатами був особистий простір. Хочеться забрати у батьків ключі та попросити приходити лише за домовленістю.
Але як це зробити? Адже ображати їх не хочеться, вони мені так допомогли. Почуваюся дуже кепсько через необхідність робити це, але інакше щасливою бути не зможу.
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
