Батька свого я не пам’ятаю зовсім, він покинув маму через сім місяців після весілля, і я вже народилася без нього.
Зараз мені п’ятдесят два роки і я за весь цей час ніколи його не бачила. Мама натерпілася після того. як залишилася сама, та й все її життя через нього не склалося. Цього року їй виповниться 75 років, і тільки на пенсії вона отримала окрему квартиру.
Після мого народження мама повернулася до своїх батьків в село, більше їхати було нікуди, але її батько нас не прийняв, вважав це ганьбою, і довелося повертатися назад.
Жити було ніде, та й нема на що. Нас прийняли чужі люди, відокремили маленьку кімнатку в приватному будинку. Мама вранці працювала прибиральницею, підробляла, де тільки могла, залишаючи мене на чужих людей, а часто і зовсім саму.
Коли я пішла до школи, мама влаштувалася на роботу в порт і нам дали кімнату в комуналці. Нашому щастю не було меж, хоча робота і була важка, але зарплата була висока в порівнянні з тим, як ми жили до цього.
Згодом мама вдруге вийшла заміж, коли мені було вже одинадцять років. Вітчим став мені справжнім батьком, його вже немає, але я завжди згадую його з вдячністю.
Від знайомих ми знали, що мій рідний батько одружився і у нього є син і дочка. І тільки цього року я захотіла з ними зустрітися, все ж таки вони мені брат і сестра, інших у мене немає.
Я знайшла спочатку тільки брата, і ми домовилися зустрітися у мене, їхати до них мені не хотілося. І якби не ця зустріч, я б і не писала, щоб виговоритися.
Я живу в Києві, працюю вихователем в дитячому садку. З нетерпінням чекала зустрічі, мені цікаво було побачити, який у мене брат, але краще б я його не шукала.
Він відразу сказав, що приїхав на зустріч тільки тому, що у нього справи в столиці, він лікар і весь час підкреслював, що він хороший фахівець і його всюди цінують. Дуже здивувався, що я не маю вищої освіти і не купила досі свого житла, що живемо ми з батьками чоловіка і дорослим сином у двокімнатній квартирі.
Я не розповіла йому, як пройшло моє дитинство, а він і не питав.
Я зрозуміла з розмови, що у них з сестрою воно було інше. Я його ні в чому не звинувачую, але навіщо було погоджуватися на зустріч, не маючи ніяких родинних почуттів до мене?
Коли я запитала, чи знає батько, що він зустрінеться зі мною, він відповів: «Я йому говорив, але ця частина життя його не цікавить».
Я дуже шкодую про те, що я їх шукала, тепер мені ще болючіше і образливіше і за себе, і за маму. Вона нічого не знає про це. Я думала, розповім потім, але тепер немає сенсу засмучувати ще і її.
А як ви вважаєте, треба мені розповісти мамі і намагатися налагодити родинні стосунки з сестрою і братом?
Можливо, сестра виявиться іншою, і ми, як жінки, порозуміємося?
Автор: Марія
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
