Зараз моєму сину-онуку 18 років і він має право знати правду. Тим більше, що й дочка повернулася в наше місто. Я хочу з Ярославом поговорити вже завтра, але мені дуже не просто зважитися на такий крок. Що нас всіх чекає далі?
Все почалося 18 років тому. Мій чоловік Артур тоді понад півроку перебував за кордоном. Він поїхав на заробітки, оскільки ми жили досить бідно. Якось Артур надіслав мені листа, в якому повідомив, що знайшов іншу. Вражена таким зізнанням, я не могла повірити, що чоловік мене зрадив. Однак це була далеко не остання новина того дня.
Після літньої сесії додому повернулася донька Віка. Вона навчалася у столичному виші та вже 2 роки не живла у рідному селищі. Коли Віка приїхала, на ній обличчя не було. Я відразу помітила округлий животик і все зрозуміла. Донька нічого не приховувала та повідомила, що батько від дитини відмовився.
На обрії з’явилася купа нових проблем. Як жити без чоловіка і як утримувати і доньку, і онука, який ось-ось народиться? Я не знала, що робити, але тепер була готова до всього. Донька опинилася в лікарні трохи раніше за визначений термін. Я змогла вирватися з роботи лише пізно ввечері, а коли приїхала, виявилося, що доньки там вже нема.
“Втекла”, – спокійним голосом сказав мені лікар. Я не змогла зв’язатися із дочкою. А коли мені показали малюка, я обімліла. “Це точно мій онук?” – тільки й змогла пробелькотіти я.
У дитячому кувезі лежала маленька смаглява грудочка щастя. “Ваш онук – мулат”, – відповіла медсестра.
Я не відразу прийшла до тями. Проблеми звалювалися на мене одна за одною. Але від дитини я відмовлятися і не думала. Через кілька днів на зв’язок вийшла моя Вікторія:
«Мамо, я зробила помилку. Я не хочу виховувати таку дитину. І ти не винна. Оформи його до притулку, будь ласка. А я хочу розпочати нове життя».
Нове життя почалося не тільки у Віки, а й у мене. Малюка вдалося виходити. Він ріс спокійною та здоровою дитиною. Як тільки справи потихеньку почали йти в гору, додому з’явився чоловік. Він слізно вибачався і казав, що усвідомив, яку помилку зробив. А потім Артур почув дитячий плач.
Коли чоловік дізнався про дитину, він одразу подумав, що це народила я. І я не стала говорити йому правду. Хотіла перевірити, як чоловік відреагує на дитину. Він не знайшов що сказати, і знову пішов. Тоді я остаточно попрощалася зі своїм чоловіком. Сам зрадив, а зі мною навіть говорити не став!
За кілька днів Артур знову повернувся. «Я не хочу жити без тебе. І мені все одно, чия це дитина. Я готовий заради тебе на все». Ми тоді проговорили всю ніч. Тоді чоловік дізнався, що малюка народила наша дочка, а потім просто покинула дитину. Він вирішив будь-що-будь поставити онука на ноги. А з Вікою ми практично втратили зв’язок.
Ми виховували онука добрим і чуйним хлопчиком. Назвали Ярославом. Ми зробили все можливе, щоб подарувати хлопцеві путівку у хороше життя.
Про те, хто його справжня мати, ми Ярику не розповідали. Але недавно Віка з’явилася сама. Вона приїхала до рідного дому, коли її синові виповнилося 18 років. Виявилося, що життя в неї так і не склалося. Кілька років вона жила із чоловіком. Але він покинув її, коли з’ясувалося, що донька більше не може мати дітей.
Ми з Артуром були не готові пробачити доньку, хоча вона каялася у скоєному. Обміркувавши все, я вирішила, що Ярик має сам вирішити, чи хоче він спілкуватися зі своєю рідною мамою. Він має право знати правду. Але чи сподобається вона йому?
Я хочу з Ярославом поговорити вже завтра, але мені дуже не просто зважитися на такий крок. Що нас всіх чекає далі?
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
