Між моїми дітьми досить велика різниця у віці. Син старший, дочці тільки 19 років. Першим у нас з чоловіком народився син Олександр. Як ми за ним бігали, намагалися стати найкращими батьками в світі. Первісток, надія. Тому й віддали його до кращої школи міста, а потім і до вишу. В університет, щоправда, Сашко вступив на бюджет. Але тим не менш.
Другою народилася Соломійка. Так вийшло, що між сином та донькою 9 років різниці. Ситуація була у нас в родині достатньо стабільна, то й чому б і ні? Двоє дітей – це не так багато. Чоловік сказав, потягнемо. Крім того, ми були вже старші, досвідченіші. У нас багато молодих друзів, які допомогли з візком, речами.
Тепер, з Соломійкою, ми вже не тремтіли над немовлям через кожний чих, але водночас лишалися відповідальними батьками з грошима в кишеня й перспективами.
Олександр, до слова, ще у школі знайшов своє кохання. Ми з батьком якось спочатку не звертали на це жодної уваги. Мовляв, шкільний роман. Це життя, це нормально. Але згодом стало очевидно, що ця історія досить серйозна.
В дев’ятнадцятирічному віці син одного разу прийшов до нас і чесно зізнався. Жити з нами він більше не може, всі думки про неї і це взаємно. Тож треба одружуватися. І це не якась там закоханість, а справжні дорослі почуття.
І знаєте, що? Йому просто пощастило! Справа в тому, що в той час у нас з чоловіком було більше можливостей, ми мали хоч і стареньку, але свою машину. Ми зібрали потрібну суму, продали авто і змогли-таки нашкрібати молодим на невелику, але затишну квартирку як весільний подарунок.
Сашко пообіцяв, що на його навчанні це ніяк не позначиться. Та й весілля оплачувала сторона нареченої. Так ми відправили старшу дитину у доросле життя.
Через півтора роки у них народився син, і ми з чоловіком стали дідусем та бабусею. Сашко дотримався слова, вивчився і став спеціалістом у своїй сфері. Зірок з неба він ще не хапає, але ремонт у квартирі вони зробили, онука няньчать без нашої допомоги, живуть гарно.
Хіба не варте воно того? Я вважаю, це було правильне рішення відпустити сина. І чоловік зі мною повністю згоден. І все було б добре, якби не одне але.
Час минав, і наші сімейні справи дещо погіршилися. Водночас росла Соломійка. Але з навчанням у неї було гірше, ніж у Сашка. Ми наймали репетиторів, купували якісь особливі підручники. Але до вишу Соломійка вступила на платний, і це дуже позначилося на сімейному бюджеті. Але хіба це важливо? Жити треба для того, щоб діти вийшли в люди, чи не так?
Тепер головне. Зараз Соломійці теж 19 років, як було Саші, коли він оголосив про своє бажання одружитися. І у дочки виникла та сама ситуація, що й у сина у його віці! Кохання, сил просто немає. Донька хоче виходити заміж і просить, аби і їй, як і брату, ми подарували на весілля квартиру!
Але можливостей на такий же подарунок у нас із батьком, на жаль, зараз немає. І це досить велика проблема. Бо в Соломії, порівняно з братом, трохи драматичніший характер. Тож атмосфера у нас вдома поки що досить напружена. Де ж наші тиша та спокій?
Іноді донька не ночує вдома. Живе зі своїм молодим чоловіком та його батьками. А ми зовсім нічого не знаємо про їхню родину! З ним теж бачилися лише кілька разів. Начебто на вигляд хлопець нормальний. Але на контакт із нами він поки що не йде. Так, привітався і не більше.
Натомість дочка тепер розіграла з себе жертву і у всьому намагається нас докорити. І ви, напевно, знаєте, що у сучасної молоді це чудово виходить.
Навчання вона закинула. Ні, на пари ходить, але з оцінками проблема. Навіть не знаю, чи виганяють у наш час тих, хто навчається на платному? Там же, на мою думку, їх на руках носити повинні? Але це теж не діло. Навіщо такі знання потрібні, якщо диплом дадуть тільки для галочки?
Якщо я за характером спокійніша, то чоловік іноді встає дибки. Конфліктують з Соломією постійно. Соломія, до того ж, дзвонить братові і вимагає від нього вирішити житлове питання наступним чином: продати квартиру, яку ми подарували, а гроші поділити.
Якщо їй з «майбутнім чоловіком» доведеться жити на знімних умовах, то і він нехай так живе. І їй все одно, що в нього вже сім’я і дитина. На її думку, це дуже несправедливо.
Олександр, звичайно, ігнорує її вимоги і правильно робить. Він не винен, що народився раніше і, відповідно, раніше створив власну сім’ю. Але в мене на душі дуже тяжко. Бо якщо я і наважилася свого часу народити двох дітей, то й гроші треба було відкладати на дві квартири. Але життя такої можливості не дало.
Я вже сто разів пообіцяла Соломії, що наша з батьком квартира дістанеться тільки їй. Але донька нічого й не хоче слухати. Тільки влаштовує сцени щодня. Пропали наші тиша та спокій.
Як нам виплутатися із цієї ситуації, я не знаю. Зізнатися, вся надія на те, що роман моєї доньки закінчиться сам собою і ніякого весілля найближчим часом не буде. Але чи це нормально, бажати таке власній дитині? Напевно ні. Для своєї доньки я, мабуть, погана мати. Хоча раніше у мене навіть такої думки в голові не виникало. Атепер не можу її від себе відігнати. І що робити?
Фото ілюстративне, авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
