Коли ми з чоловіком вирішили забрати його маму Марію Петрівну до себе, я була впевнена, що це правильний вчинок. Їй уже 83 роки, вона слабка і потребує допомоги.
Я сама запропонувала цю ідею, адже здавалося, що у нашому великому будинку місця вистачить для всіх. Але тепер, майже через рік, я бачу, як сильно недооцінила ситуацію.
Ми з чоловіком виховуємо трьох дітей, двоє з яких ще живуть із нами. Крім того, у нас чимало справ: господарство, робота, постійний догляд за домом.
Мені вже і самій під 50, і я просто не маю тієї енергії, яку мала 20 років тому. А коли до цього додалися дивні звички й поведінка свекрухи, я зрозуміла, що більше так не можу.
Мама чоловіка переїхала до нас із невеликою валізою й однією коробкою сімейних реліквій. На перший погляд, Марія Петрівна виглядала досить скромно. Але вже за кілька днів вона почала встановлювати свої порядки.
— У вас тут усе не так, як треба, — сказала вона, обдивившись нашу кухню. — Цукор має стояти на столі, а не в шафі. І чому у вас стільки спецій? Перець — це шкідливо!
Вона стала перетягувати речі по-своєму. Моя улюблена мікрохвильова піч опинилася у коморі, бо “від неї тільки шкода, одна радіація”. А кухонний годинник зник кудись зовсім — “надто голосно тікає”.
Її звички здалися мені дивними ще в перший тиждень. Наприклад, вона мала традицію перед сном шепотіти молитви — гучно і з притаманними їй інтонаціями, співами.
Спочатку я не звертала уваги, але з часом це стало заважати: вона починала молитися о десятій вечора й могла не замовкати до півночі.
А ще свекруха вважала, що ванна кімната – це місце для медитацій. Вона могла годинами сидіти у ванній, розмовляючи сама з собою. Одного разу, коли я наважилася запитати, чи все в неї гаразд, вона відповіла:
— Я спілкуюся зі своїми предками. Вони допомагають мені приймати рішення.
І це ще пів біди. Її улюблена звичка — збирати речі “про всяк випадок”. Вона ховає у своїй кімнаті все: порожні банки з-під варення, шматки старих тканин, навіть дитячі іграшки, які наші діти давно викинули. Її кімната поступово перетворилася на склад.
Нашим молодшим дітям теж важко. Бабуся вважала своїм обов’язком втручатися в їхнє виховання.
— Навіщо вони так довго сидять за уроками? — питала вона. — У мої часи ми все встигали за годину!
Вона вчить їх “правильному” життю, забороняє їм гратися з телефонами й навіть пробувала розповідати підліткам старі бабусині казки, які вони просто не розуміють.
Чоловік, звісно, намагався її захистити.
— Вона стара, їй важко адаптуватися, — казав він. Але навіть він почав втрачати терпіння, коли його мати одного разу заявила, що потрібно вирубати нашу яблуню.
— Вона притягує погану енергію, — пояснила свекруха.
Останньою краплею стало те, як вона ставилася до наших гостей. Одного разу, коли до нас прийшли наші друзі, вона раптом увірвалася до вітальні й почала розповідати про те, як правильно виховувати дітей.
Усі були збентежені, і навіть чоловік не знав, що сказати.
Я зрозуміла: більше так тривати не може. Ми з чоловіком сіли за стіл і поговорили. Я стала його умовляти влаштувати його матір до пансіонату для літніх людей.
— Ти ж бачиш, як це на нас впливає, — сказала я. — Ми можемо оплатити їй гарний будинок для літніх людей. Там про неї подбають.
Чоловік вагався, але погодився. Ми знайшли затишний пансіонат, де є все необхідне. Марія Петрівна про це ще не знає, але ми дуже сподіваємося і віримо, що вона зрештою погодиться, коли побачить умови – це дійсно дуже хороший заклад.
Автор – Олена К.
Фото – авторське, ілюстративне
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
