Заробітки в Італії забрали у Світлани п’ятнадцять років, але після повернення додому вона найбільше говорила не про доньку та двох онуків, яких майже не бачила, а про те, як хоче нарешті витратити накопичене на себе. Вона показувала Катерині фотографії невеликого будинку за містом, розповідала про нову кухню, хороший ремонт і навіть прикидала, скільки коштуватиме облаштувати подвір’я. За її словами, після стількох років важкої праці вона нарешті мала право пожити спокійно.
Катерина слухала її на кухні, машинально витираючи рушником чисту чашку. На столі стояла вечеря, яку вона приготувала після роботи: картопля, запечена курка, салат із капусти. Біля холодильника лежали шкільні зошити Марічки, на підвіконні сохли рукавички Данила, а з кімнати долинав сміх дітей, які цілий день чекали бабусю.
Світлана зняла пальто, поставила біля стільця дорогу сумку й дістала з неї невеликий пакет.
— Я дітям дещо привезла, – сказала вона, поклавши його на стіл. – Там сирки, банани, печиво. Я подумала, що вони такому точно зрадіють. Не треба ж кожного разу витрачатися на якісь дорогі подарунки.
Катерина глянула на пакет і нічого не відповіла.
Вона не чекала від матері дорогих речей. Навіть не хотіла, щоб Світлана компенсувала грошима всі роки відсутності. Але в ту мить їй стало особливо прикро, бо за кілька хвилин до цього мати захоплено розповідала про будинок, який збиралася придбати для себе.
— Я вже майже домовилася, – продовжила Світлана. – Невеликий будиночок, але місце хороше. Трохи ремонт зроблю, меблі поміняю. А потім, може, машину оновлю. Я ж стільки років собі нічого не дозволяла.
Катерина повільно поставила чашку на стіл.
— Мамо, а ти пам’ятаєш, скільки років ти собі дозволяла не приїжджати до нас?
Світлана насупилася.
— Знову починається?
— Ні. Просто питаю.
— Я працювала, Катерино. Ти чудово це знаєш. Не сиділа там без діла. Чужу родину доглядала, прибирала, готувала, працювала з ранку до вечора. Ти думаєш, мені легко було?
— Я знаю, що тобі було нелегко. Але ти зараз розповідаєш мені, що за ці гроші купиш будинок, зробиш ремонт і змінюватимеш машину. А я п’ятнадцять років пояснювала твоїм онукам, що бабуся далеко, бо багато працює.
Світлана зітхнула.
— То що ти хочеш від мене? Щоб я всі зароблені гроші вам віддала?
— Ні.
Катерина сказала це твердо.
— Я ніколи не просила тебе віддати мені свої гроші. Мені просто боляче чути, як ти називаєш любов’ю те, чого ми майже не відчували.
Світлана відсунула пакет із продуктами ближче до середини столу.
— Я ж не забула про вас. Я залишила тобі половину квартири. Хіба це для тебе нічого не означає?
Катерина гірко усміхнулася.
— Означає. Але квартира не могла прийти на шкільний виступ Марічки. Не могла посидіти біля Данила, коли він сумував. І не могла подзвонити мені просто так і запитати, як я тримаюся.
Світлана нічого не відповіла.
А за стіною в цей момент Марічка сказала молодшому братові:
— Тихіше, бабуся з мамою розмовляють.
Катерина почула це й зрозуміла, що більше не хоче ховати правду за красивими словами.
Світлана поїхала до Італії, коли Катерині було двадцять шість. На той момент донька вже працювала, була заміжня за Орестом і чекала на народження першої дитини. Мати тоді говорила, що поїде лише на два роки.
— Назбираю трохи грошей, повернуся, допоможу вам із житлом, – обіцяла вона. – Не встигнете й скучити.
Катерина вірила.
Перші місяці вони телефонували одна одній часто. Світлана розповідала про господарів, про роботу, про маленьку кімнату, де жила. Катерина розповідала про вагітність, показувала животик по відеозв’язку й сміялася, коли мама радила їй більше відпочивати.
Марічка народилася, коли Світлана була в Італії.
Вона не приїхала.
Катерина переконувала себе, що так треба. Мати обіцяла, що приїде трохи пізніше, коли закінчиться контракт.
Потім контракт продовжили.
Ще через рік Світлана сказала, що господарі пропонують їй кращу оплату, якщо вона залишиться.
Катерина знову погодилася.
— Мамо, якщо тобі так краще, працюй. Ми впораємося.
Вона справді впоралася.
Орест працював водієм, інколи брав додаткові зміни. Катерина повернулася на роботу після декрету, водила Марічку в садочок, а потім народилася друга дитина.
Данило ріс уже тоді, коли бабусин голос існував переважно в телефоні.
Світлана час від часу надсилала гроші. Невеликі суми. То на зимову куртку, то на подарунок дітям, то просто переказувала трохи грошей на свято.
Катерина завжди дякувала.
Вона ніколи не говорила: «Мало».
Навпаки, сама переконувала дітей:
— Бабуся далеко, але вона про вас пам’ятає.
Марічка вірила.
Одного разу вона намалювала бабусі листівку й попросила маму відправити її до Італії.
Світлана отримала листівку, подзвонила й сказала:
— Яка ти в мене розумниця. Наступного літа точно приїду.
Марічка чекала.
Але наступного літа бабуся знову не приїхала.
Причина була вагома – Світлана вирішила залишитися ще на рік, бо їй запропонували додаткову роботу.
Катерина нічого не сказала.
Вона просто перестала обіцяти дітям, що бабуся приїде.
Згодом Світлана залишила доньці половину квартири, яка дісталася їй від її батьків. Вона сказала, що це буде Катерині на майбутнє.
Катерина подякувала.
Вона не питала, чому замість приїхати до онуків мати знову залишилася за кордоном.
У родині намагалися не загострювати тему.
Орест був єдиним, хто іноді прямо казав дружині:
— Ти не повинна весь час виправдовувати її перед дітьми.
— Вона ж моя мама.
— Саме тому тобі важче це прийняти.
Катерина не відповідала.
Вона все ще чекала.
Коли Світлана нарешті повернулася в Україну, Катерина приготувала велику вечерю. Купила торт, поставила на стіл красиві тарілки, а діти зробили бабусі маленький плакат із написом «Ласкаво просимо додому».
Світлана приїхала з двома великими валізами.
Діти кинулися її обіймати.
Вона спочатку розгубилася, а потім засміялася.
— Ну які ви вже великі! Я вас ледве впізнала!
Катерина тоді зробила вигляд, що не почула цих слів.
Вона була щаслива, що мати нарешті вдома.
Але вже за кілька днів зрозуміла, що повернення Світлани зовсім не означало повернення близькості.
Мати була зайнята власними справами. Їй треба було оформити документи, відвідати банк, подивитися нерухомість, зустрітися з рієлтором.
Вона багато говорила про гроші.
— Я хочу розумно ними розпорядитися, – пояснювала вона. – Не для того я стільки років працювала, щоб тепер усе роздати.
Катерина кивала.
— І не треба все роздавати.
— Ти ж розумієш, що я можу купити будинок?
— Розумію.
— А ще хочу зробити там нормальну кухню. Меблі замовлю, техніку поставлю хорошу. Може, Bosch візьму. Я вже надивилася.
Катерина усміхнулася.
— Купуй те, що хочеш.
— Ось бачиш. Ти мене розумієш.
Катерина тоді ще не знала, що через кілька тижнів ця сама розмова обернеться зовсім інакше.
Перший неприємний епізод стався на день народження Марічки.
Дівчинка чекала бабусю. Світлана обіцяла приїхати.
Але вранці подзвонила й сказала, що має зустріч із продавцем будинку.
— Я не можу перенести, Катерино. Там питання термінове.
— Мамо, у Марічки сьогодні день народження.
— Ну то привітай її від мене. Я ввечері заїду.
Вона не приїхала ні ввечері, ні наступного дня.
Марічка сказала:
— Мамо, бабуся знову не змогла?
Катерина обійняла доньку.
— Так вийшло, сонечко.
Орест почув це й того ж вечора сказав:
— Не пояснюй дітям те, чого вони вже самі бачать.
Другий випадок стався через Данила.
Хлопчик попросив бабусю допомогти йому вибрати велосипед.
Світлана пообіцяла.
Вони пішли в магазин, але там Світлана раптом сказала:
— Я не хочу зараз витрачати на це гроші. У мене інші плани.
Данило мовчки поставив велосипед на місце.
Катерина вже вдома дістала свої заощадження й купила йому велосипед сама.
Вона не сказала матері жодного слова.
Третій випадок був ще неприємнішим.
Світлана одного вечора попросила Катерину допомогти їй із ремонтом у майбутньому будинку.
— Ти ж умієш усе організувати. Поговори з майстрами, подивися ціни, вибери плитку.
Катерина погодилася.
Вона витратила кілька вечорів, шукала майстрів, порівнювала пропозиції, їздила дивитися матеріали.
А потім Світлана сказала:
— Я передумала. Мені зараз не до цього.
— Ти могла сказати раніше.
— Ну а що такого? Ти ж не за гроші це робила.
Катерина нічого не відповіла.
Четвертий випадок стався через гроші.
Світлана дізналася, що Катерина відкладає кошти на навчання дітей.
— Дай мені на кілька місяців, – попросила вона. – Мені трохи не вистачає на перший внесок за будинок.
Катерина відмовила.
— Це гроші дітей.
— Ти серйозно? Я твоя мати.
— Саме тому мені дивно, що ти просиш у мене гроші, які я відклала на дітей, щоб купити собі будинок.
Світлана образилася.
— Я стільки років допомагала тобі.
— Мамо, ти залишила мені половину квартири. Я цього не заперечую. Але не можна кожного разу нагадувати мені про це, коли я кажу «ні».
— Ти стала невдячною.
— А ти стала людиною, яка вважає, що за житло можна отримати довічне право вимагати від доньки вдячності.
Після цього вони посварилися вперше по-справжньому.
Але найгірше чекало попереду.
Одного вечора Світлана сиділа на кухні й розповідала Катерині про свої плани.
— Я вже вирішила. Будинок куплю. Потім ремонт. Може, ще трохи грошей залишиться. Хочу нарешті жити нормально.
Катерина довго мовчала.
Потім поставила чашку на стіл.
— А знаєш, що я називаю жити нормально?
Світлана здивовано подивилася на неї.
— Що?
— Коли мама знає, у якому класі вчиться її онука. Коли пам’ятає, який гурток відвідує онук. Коли не пропускає кожен важливий день. Коли може приїхати не з валізою дорогих речей, а просто з пирогом і посидіти на кухні.
— Я не зобов’язана все життя бути для вас.
— Я й не прошу.
Катерина говорила вже без сліз і без крику.
— Я прошу перестати називати любов’ю те, чого між нами майже не було.
Світлана різко відсунула стілець.
— Ти хочеш сказати, що я погана мати?
— Я хочу сказати, що я втомилася робити вигляд, ніби все було добре.
— Я працювала заради вас!
— Ні, мамо. Не кажи цього більше. Якщо ти хочеш будинок – купуй. Якщо хочеш ремонт – роби. Якщо хочеш нову машину – купуй. Це твої гроші. Я не претендую на них.
Світлана мовчала.
— Але тоді не вимагай від мене вдячності за кожну гривню, яку ти колись дала. Не нагадуй про квартиру. Не кажи, що я тобі щось винна за те, що ти була моєю матір’ю. Я не хочу більше так жити.
— А що ти хочеш?
Катерина подивилася їй просто в очі.
— Щоб ми нарешті перестали брехати одна одній.
— І що це означає?
— Це означає, що ти можеш жити своїм життям, а я житиму своїм. Я не буду просити в тебе грошей. Не буду вимагати подарунків. Не буду телефонувати й нагадувати про дітей. Але й ти більше не вимагай від мене близькості тільки тому, що ми родичі.
Світлана зблідла.
— Ти справді готова так зі мною говорити?
— Так. Бо мені сорок років, мамо. Я вже не маленька дівчинка, яка сидить біля телефону й чекає, коли бабуся нарешті приїде з Італії.
Світлана взяла сумку.
— Тоді, мабуть, мені тут більше нічого робити.
Катерина не зупинила її.
Двері зачинилися.
Орест вийшов із кімнати лише через кілька хвилин.
— Ти як?
Катерина витерла очі й подивилася на пакет із сирками, який досі стояв на столі.
— Не знаю. Мені боляче. Але вперше я не сказала того, чого насправді не думаю.
Після тієї розмови Світлана поїхала до своєї квартири й почала облаштовувати життя так, як хотіла. Будинок вона таки купила. Зробила ремонт, поставила нову кухню, придбала техніку й навіть посадила біля хвіртки кілька кущів троянд.
Катерина не заздрила.
Вона лише перестала чекати.
Мати іноді телефонувала. Розповідала про ремонт, про покупки, про сусідів. Про дітей питала рідше.
Катерина відповідала спокійно.
Вона не забороняла Марічці та Данилові бачитися з бабусею, але більше не змушувала їх любити її за спорідненість.
Одного разу Марічка сама сказала:
— Мамо, я тепер розумію, чому ти не ображаєшся, що бабуся купила собі будинок. Ти просто хотіла, щоб вона колись вибрала нас.
Катерина нічого не відповіла.
Вона лише обійняла доньку.
Бо саме це й було найболючішим.
Світлана мала право на свої гроші. Мала право на будинок, ремонт, відпочинок і спокійне життя після довгих років роботи.
Але Катерина теж мала право перестати чекати того, чого так і не отримала.
Вони залишилися матір’ю та донькою за кров’ю, але близькими людьми вже не стали.
І, можливо, найважче було навіть не те, що Світлана не дала доньці багато грошей за п’ятнадцять років. Найважче було зрозуміти: гроші Катерина ніколи не вважала головним.
Їй хотілося матері.
Просто матері, яка одного дня приїде не з пакетом сирків і бананів, не з нагадуванням про половину квартири й не з розповідями про власні плани.
А просто скаже: «Я скучила».
Та цього разу Катерина вже не чекала.
І тепер залишається тільки одне питання: чи справді Катерина була надто жорстокою до матері, чи після п’ятнадцяти років очікування вона нарешті мала право перестати виправдовувати її відсутність?
