fbpx
життєві історії
Заспаними очима я спершу побачив біля ліфта якусь тітку, вона правда була схожа на колобок, але то таке, за нею стояв худющий чоловік, і якийсь хлопчина в окулярах. – Володька, ти що, рідного дядька Степана не впізнав? А тато що, не телефонував і не попереджав, що ми приїдемо? – Після цих слів “бригада УХ” хотіла з тими всіма клітчастими сумками пройти в мій коридорчик. Благо я вчасно зреагував

Заспаними очима я спершу побачив біля ліфта якусь тітку, вона правда була схожа на колобок, але то таке, за нею стояв худющий чоловік, і якийсь хлопчина в окулярах. – Володька, ти що, рідного дядька Степана не впізнав? А тато що, не телефонував і не попереджав, що ми приїдемо? – Після цих слів “бригада УХ” хотіла з тими всіма клітчастими сумками пройти в мій коридорчик. Благо я вчасно зреагував.

Хто сумлінно працює на шестиденці, зрозуміє мої емоції найкраще, коли вранці єдиного вихідного дня лунає настирливий дзвінок у двері.

Ще остаточно не прокинувшись, я чомусь першим ділом подумав про проблеми з сантехнікою і побіг до кранів перевірити, де тече. У ванній і на кухні було сухо, як в пороховому погребі, значить, дзвонять не сусіди з низ, яких я пів року тому затопив.

Дверний дзвінок не замовкає, покірно бреду до дверей, і, відкривши, бачу спочатку кілька валіз перед входом, а за ними – якихось людей.

– Володю, ніколи б тебе на вулиці не впізнала!

Сумнівний комплімент від літньої жінки пролунав несподівано. Я намагаюся згадати, хто це мене б “не впізнав”.

– А вимахав як, правду батько говорив – богатир!

Тепер уважно дивлюся на чоловіка, який стоїть поруч з жінкою, і радісно мені посміхається і простягає руку.

За ними маячить голова хлопця, він, слава Богу, не додає мені “ребусів” своєю реплікою. Але знову звучить жінка:

– Ну, що ж ти нас на порозі тримаєш, пішли в квартиру!

– Вибачте, що означає “пішли”?

– Ой, ти що, не впізнав дядька Степана? А я тебе ще ось манюсіньким няньчила! Ну, Данилка (жест в бік хлопця) ти точно не пам’ятаєш, це твій троюрідний брат, вступив на навчання до вашого міста, а жити ніде. Ось і вирішили – до тебе. Ми йому потім розкладачку купимо, так що все буде нормально. Гостинців тобі привезли! А що, батько не телефонував?

– Ні, не телефонував…

– Ну й добре, напевно, забув, ми і без нього розберемося, не чужі ж!

– Тобто, “розберемося”? Ви що, хочете до мене студента підселити?

– Ну чому підселити, просто доглядати за ним будеш, знаєш, як воно в незнайомому місті з незвички!

– Ні за ким я доглядати не буду, і тулитися в маленькій кімнатушці з розкладачкою теж не збираюся, тим більше, що сюди постійно приходить моя наречена, як ви уявляєте наше з нею спілкування поряд з троюрідним братом на розкладачці?

– Домовтеся як-небудь.

– Я не хочу “як-небудь”. Для студентів є гуртожитки, я сам через це пройшов, нехай і Данило влаштовується туди. А по місту я йому підкажу, що потрібно.

– Ні, ну це не варіант!

Родичі починали явно нервувати, намагаючись просунути валізи в квартиру, але наштовхуючись на мене. Я зрозумів – якщо пакунки перетнуть “кордон” моєї квартири, назад їх виштовхати буде набагато складніше. Запропонував родичам почекати п’ять хвилин, щоб супроводити їх до гуртожитку університету, куди поступив братик.

У відповідь полетіли звинувачення в черствості і егоїзмі, посмішки зникли, а через хвилину зникли і родичі з їх валізами.

Зідзвонившись з батьками, запитав, що це було? Мама просто так відповіла: “Тітка Рая, а ти що, їх уже відправив?”

Дізнавшись про нашу розмову, мама засмутилася, і теж дорікнула мене в тому, що “не по-родинному” вчинив.

Можливо, каюсь (дуже глибоко в душі), але з полегшенням розумію, що тепер в моїй квартирі не буде п’ять років стояти ночами скрип пружин розкладачки і сопіння троюрідного брата.

А що б ви вчинили на моєму місці?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!