Завдяки роботі в Іспанії я купила сину та дочці по двокімнатній квартирі у Львові. Та настав час подбати і про себе. Невдовзі я повертаюся в Україну зі звісткою, що виходжу заміж. Про їх реакцію я вже здогадуюся. Найгірше, як вони переживуть те, що я більше не висилатиму їм єврики
Більше двадцяти років я пропрацювала на чужині, в Іспанії. Було не легко, зрозуміє лише той, хто був на моєму місці. За цей час заробила чимало грошей. Для дочки та сина я придбала по двокімнатній квартирі в центрі Тернополя.
Дітей, можна сказати, я виховала одна, оскільки той знайшов собі молодицю і чкурнув до неї при першій же можливості.
До дітей він приходив, але щоб допомагати – то ні. Дітей я ростила за свій рахунок.
Коли я залишилася з дітьми одна, то звісно ж жила в Україні. Було не легко, але я впоралася. Я тоді працювала в поліклініці, платили копійки, але старалася підробляти, я гарно шию, тому це хобі мене виручало. Також, оскільки ми жили в селі, вдома тримала господарство: корову, курей та чималий город. Доводилося важко працювати, щоб забезпечити сім’ю всім необхідним.
Звісно, діти мені допомагали, але самі знаєте, треба було просити, обіцяти щось. Вони всіма силами намагалися вибратися із села, тому одразу після школи поїхали вчитися у Львів. Та й я вирішила не сидіти на місці. Корівчину продала, город віддала сусідці, а сама вирушила до далекої Іспанії, там в мене була подруга, яка допомогла мені влаштуватися.
Мені наголошували, що в Іспанії легко не буде. Але я була переконана, що вдома я також не мед лизала. За кордоном я влаштувалася доглядальницею для літньої жінки. Мені пощастило, жінка була не лежачою, тому я прибирала та готувала для неї. Хазяйка була жінка дуже розумна, ставилася до мене поблажливо і навіть вчила мене їх мову.
Діти були щасливі, коли я поїхала, ще б пак, вони розуміли, що я буду допомагати їх.
Першою про материнські обов’язки заговорила вже доросла дочка Іринка. Вона впевненим голосом сказала, що я їй не забезпечила гарне дитинство і тепер маю компенсувати це євриками. Дочка хотіла, щоб я купила їй квартиру, бо вона вийшла заміж, а в нашому домі у селі жити не хотіла.
Я піддалася на вмовляння Ірини і вислала їй потрібну суму для покупки квартири у Львові. Після цього про гроші заговорив Іван, мовляв, що це мати різницю між дітьми робить. Тоді я вирішила придбати квартиру ще й сину, діватись було нікуди.
Загалом десяток років пішло на те, щоб забезпечити дітей дахом над головою. Якщо чесно, то діти навіть дякую мені не сказали! Вони отримали те що хотіли, і замовкли. Потім я перестала надсилати їм гроші і стала думати про своє майбутнє. Ірина і Іван спершу ображалися, а потім зрозуміли, що все одно їм спадок дістанеться.
Та в мене геть інші плани. Я врешті-решт хочу пожити для себе. Я ще не така стара, щоб ставити на собі хрест. До шістдесятки мені ще два роки. Тож вирішила стати на “рушничок щастя”. Вже декілька років я спілкуюся з дуже милим чоловіком, він запропонував мені вийти за нього заміж і зустріти чарівну старість разом в Іспанії.
Діти мої про це навіть не здогадуються. Одного разу я їм про це натякала, але вони вперто не хочуть цього чути і відкидають з голови такі думки.
Я щиро сподіваюся, що діти мене підтримають і зрозуміють.
А як ви вважаєте, це нормально в моєму віці виходити заміж, ще й за іноземця?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
