Завжди так, і Люда нічого вдіяти не може. Приїде Степан з вахти – кілька ж місяців не бачилися! – перекусить, обійме швиденько, і знову за кермо, туди мчить.
Їй прикро, але вона безсила.
– Це для тебе там нічого, пустка, а мені – сама знаєш. Хоч не розумієш, але знаєш, і на тому, сонечко, дякую! Я швиденько!
Степан знову вскакує в машину, яка його щойно з європейських шляхів додому до рідних на два місяці привезла. Від райцентру, де вони зараз з дружиною Людою і дітьми підлітками живуть, до його рідного маленького села – пів години нешвидкої їзди розбитими вузеньким дорогам.
На хуторі Степана, що заховався серед лісу недалеко від Десни, три хати жилі залишилися. Дід Ігнат у самотності тут віку доживає, бабця Векла від вихідних до вихідних скніє, дочку чекає, та ще одна дивна багатодітна родина, яка тут від всього міського заховалася. У них машинка така-сяка, дітей в садочок і школу у сусідні більше село возять, а тут корівку собі тримають та город садять величезний.
Решта хат – похилені пустки… Старенькі, покинуті, забуті, зраджені. Порослі мохом призьби і стріхи, потопаючі в бур’янах сади… В очицях-вікнах цих осиротілих навіки осель – сльози. Та всі вони радіють Степану.
Він спочатку всіх обійшов: старому Ігнату – тютюну заморського і пляшечку справжнього чеського пінного, бабусі Веклі – гіркої чорної віденської кави пачку, яку вона розтягне до його наступного приїзду, малим з третього двору – солодощів два пакунки. Всі вони його тут чекають, люблять. І не тільки вони…
Далі Степан йде до свого двору. Прочиняє обережно рипучу хвіртку. Людмилі його це не потрібно, вона місто любить, діти взагалі вже іншого світу-покоління… А він без цього не може.
Йде до хати стежиною, що губиться у траві, в’ється між старих вишеньок, яблунь і груш. Дерева теж порипують – вітаються, радіють йому.
Сідає на потріскану призьбу, саме на те місце, де любили дивитися на вечірнє пірнаюче за обрій сонце його прадід-дід-батько. Він у всіх трьох малим хлопчиком сидів на колінах. Відчуває, що і вони тут, теж радіють…
Заплющує очі. Сидить тихо. Чекає. Скільки часу так минає – Степан не рахує.
І ось – рипнули двері кухні. Це мама пішла корівку доїти. Він чує, як дзвенять струмені теплого молока, стікаючи у цеберко… Мама зараз наллє йому повний великий кухоль: «Пий-рости, синку, щоб сильний у мене був, міцний!»
Степан вдихає і відчуває дим татової люльки. Він так приємно лоскоче Степанкові ніздрі. Тато стомлений, солоний від поту – цілий день у полі, на тракторі. Але він все одно підхопить малого Степанка на руки, пригорне, поколе вусами, скуйовдить пшеничний чуб малого: «Ну що, шибенику, що робив сьогодні, допомагав матусі?»
В хаті заплакала маленька сестричка. Але мама спочатку йому – кухоль з молоком, а потім вже біжить до малої.
Над грушою гудуть-трудяться дідові бджоли. «Ох, медку буде цього року!» – задоволено покректуючи, потирає руки старий. Степан навіть чує цей ні на що не схожий звук, як одна дідова долоня торкається іншої… Вони, ці долоні, часто гладять його, Степанкову, голову, і він знає, що рука діда завжди гаряча, мозолиста і шершава…
Степан сидить, міцно заплющивши очі, і йому здається, що коли він їх відкриє – буде ранок, і він знову буде маленьким. І мама поставить яєчню на стіл дерев’яний, а потім він візьме старенький, ще від дядька, не по зросту великий ранець, і піде знайомим шляхом у вранішньому тумані до школи в сусіднє село…
Розкаже там вивчений звечора вірш на “п’ятірку”, з’їсть смажений пиріжок з горохом у їдальні, протре гумкою в зошиті з математики сіру дірку, на історії засинатиме, мандруючи у світи свої дальні…
Він знає, що більше не буде маленьким вже ніколи, не закине за плечі ранець, не буде після яєчні школи, не буде не змореної роками мами, не буде конвертів з написаними від руки листами.
Але там, десь всередині Степана, де б’ється серце, він маленький так само, і кошеня молоко з миски п’є, і бджоли над грушою гудуть, і смажить яйця на кухні мама…
Степан розплющує очі. Відчуває себе наповненим незримою цілющою енергією, яку дає йому це місце.
Заходить до хуторських жителів швиденько попрощатися і їде до родини, до коханої Людмили і дітей.
Мине не багато часу – бо довго він не витримає – і він повернеться. Занесе, як зазвичай, всім гостинці і прийде сюди, на призьбу. Слухати…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
