“Заїду о сьомій, Світлано, будь готова”, – Руслан звучав так, ніби планував щось грандіозне. Я чекала на вечерю з видом на Київ, але його “це не те, що ти уявляєш” змусило мене насторожитися. Того дня я побачила, хто він насправді.
Від Руслана пахло на мільйон гривень, але він купував мені дешеві вареники. Мої почуття швидко розтанули, як сметана на гарячій страві.
Руслан був уважним, пам’ятав, що мені подобається, телефонував щовечора. Він слухав — рідкісна риса для чоловіків його віку. Я думала, що нарешті знайшла того, з ким буде легко і затишно. Але один вечір розбив ці ілюзії, як склянку на бетонній підлозі. Я була впевнена, що він запросить мене на вишукану вечерю в ресторані з видом на Дніпро, але все пішло зовсім інакше.
Мене звати Світлана, мені 29, і я працюю маркетологинею в одній київській компанії. Живу в орендованій квартирі на Подолі, люблю гуляти Хрещатиком і мрію про подорож до Карпат.
Руслана я зустріла на корпоративі, куди прийшла радше з ввічливості, ніж із бажання. Він одразу вирізнявся з-поміж інших: гарний костюм, доглянуті руки, впевнена хода. Не хвалився, не намагався вразити всіх навколо, як це часто буває.
Ми розговорилися, і він розповів кумедну історію про те, як одного разу застряг у ліфті з двома бабусями, які годину розпитували його про життя. Я подумала: «Світлано, це чоловік, який не боїться бути собою. Це хороший знак».
З кожною наступною зустріччю я все більше переконувалася, що Руслан — той, кого я шукала. Він пам’ятав, що я люблю каву з кардамоном, надсилав смішні меми про котів і завжди питав, як минув мій день.
Ми гуляли вечірнім Києвом, пили каву на Андріївському узвозі, і я відчувала, як моє серце тане. Я уявляла, як він запросить мене на романтичну вечерю в ресторані з панорамними вікнами, де подаватимуть устриці й шампанське. Але той вечір, коли все пішло не за планом, змінив усе.
«То куди ми сьогодні?» — запитала я, застібаючи пальто. Я спеціально одягла нову сукню кольору бордо й туфлі на підборах, які купила на розпродажі, але які виглядали, наче з бутіка.
«Хочу вареників», — радісно відповів Руслан, поправляючи шарф.
«Вареників?» — я здивовано підняла брову. — «У п’ятницю ввечері?»
«Так, є одне місце на Оболоні. Смачно, недорого, затишно», — його очі сяяли, наче він відкривав мені секрет найкращого ресторану міста.
«Недорого», — повторила я повільно, відчуваючи, як у середині закипає розчарування. — «А я так гарно вбралася».
«Ти й там будеш виглядати як королева», — усміхнувся він, ніби не помічаючи мого тону.
Я мовчала всю дорогу. Сиділа в його машині, дивилася на вечірні вогні міста й намагалася вгамувати думки. Я уявляла вишукану вечерю, свічки, келихи з вином, а не запах смаженої картоплі й пластикові столики. Ми зупинилися біля маленької забігайлівки з вивіскою «Смачно, як у мами». Літери на ній були такими вицвілими, що я ледве розібрала назву.
«Ось ми й прийшли», — сказав Руслан, відчиняючи мені двері.
«Чудово», — відповіла я сухо, заходячи всередину. Запах олії й цибулі лупнув у ніс, і я відчула, як мої мрії про романтичний вечір розчиняються в повітрі.
Ми сіли за стіл, покритий клейонкою з малюнком соняшників. Офіціантка, дівчина років двадцяти з втомленим поглядом, кинула нам меню, де половину страв було закреслено ручкою.
«Тут найкращі вареники з картоплею і грибами», — сказав Руслан із ентузіазмом, ніби ми сиділи в ресторані з мішленівською зіркою.
«Не сумніваюся», — відповіла я, силкуючись приховати іронію. — «Знаєш, я думала, що сьогодні буде щось… особливе».
«Особливе?» — він здивовано глянув на мене.
«Ну, більш… святкове», — я знизала плечима, відчуваючи, як роздратування наростає.
«Святкове — це коли ми разом, Світлано. Хіба ні?» — його голос був спокійним, але я відчула в ньому легкий докір.
Я похитала головою, вдаючи, що вивчаю меню. У голові крутилася одна думка: «Це той чоловік, якого я вважала особливим?»
Офіціантка принесла нам графин із компотом і склянки. Руслан замовив вареники з картоплею, сиром і вишнями, а я попросила лише чай. Він подивився на мене здивовано.
«Тільки чай? Ти ж любиш вареники», — сказав він, усміхаючись.
«Не голодна», — збрехала я, хоча запах свіжозварених вареників уже дражнив мої почуття.
Він відкинувся на спинку стільця, а я стукала нігтем по столу, намагаючись не вибухнути. Мені було образливо. Не через вареники, а через те, що я відчула себе недооціненою. Я витратила годину на макіяж, підібрала сукню, а він привів мене в місце, де офіціантка навіть не посміхається.
«Ти сердишся, правда?» — нарешті запитав він, коли офіціантка поставила перед ним тарілку з варениками, политих сметаною.
«Ні, зовсім ні», — відповіла я з таким сарказмом, що навіть я сама себе не впізнала.
«Давай, Світлано, скажи прямо. Що не так?»
«Руслане, коли ти запросив мене на вечерю, я думала, що це буде… ну, не знаю, ресторан із видом на Дніпро, а не забігайлівка, де пахне смаженою цибулею».
Він замовк, і я побачила, як його усмішка згасла. Він поклав виделку й подивився на мене.
«Я думав, тобі важливий час зі мною, а не те, скільки коштує вечеря», — сказав він спокійно, але в його голосі відчувалася напруга.
«Час важливий, але, Руслане, визнай: це виглядає так, ніби ти економиш на мені», — я не стрималася, і слова вирвалися самі.
Він зітхнув. «Економія — це не сором. Це розумно. Я не хочу вдавати, що я хтось інший».
Я закотила очі. «Знаєш, це звучить як виправдання».
«Спробуй вареники, вони справді смачні», — він простягнув мені виделку, але я відмахнулася.
«Дякую, я не хочу», — відповіла я, хоча запах був таким спокусливим, що я ледь стримувалася.
Ми вийшли з кафе, і прохолодне осіннє повітря трохи охолодило мої емоції. Руслан ніс пакет із залишками вареників, які він узяв із собою.
«Хочеш?» — запитав він, простягаючи мені пакет.
«Ні, дякую», — я відвернулася, дивлячись на вогні Оболонської набережної.
«Свєто, ну серйозно, що відбувається? Ти навіть не спробувала».
«Руслане, справа не в їжі. Я просто думала, що ти… ну, що ти захочеш справити на мене враження».
Він зупинився й повернувся до мене. «А я думав, що ти цінуєш простоту. Чи я помилився?»
Я зітхнула. «Іноді я її ціную. Але сьогодні я чекала на щось інше».
Він кивнув, ніби обмірковуючи мої слова. «Знаєш, я колись водив дівчину в дорогий ресторан. Рахунок був більший, ніж моя зарплата за тиждень. А вона все одно сказала, що я їй не підхожу. Тож я вирішив бути собою з самого початку».
Його слова зачепили мене. Я відчула, як у середині щось стиснулося. Може, я справді перебільшила? Але водночас я не могла позбутися відчуття, що заслуговую на більше.
Наступного дня я прокинулася з важким серцем. Руслан подзвонив, коли я ще не встигла заварити каву.
«Гей, Світлано, ти вільна сьогодні?» — його голос був таким же теплим, як завжди.
«Залежить від того, куди ти мене поведеш», — відповіла я, намагаючись пожартувати, але в голосі все ще відчувалася образа.
«Давай прогуляємося Ботанічним садом. А потім — кава в тій маленькій кав’ярні біля метро».
«Знову бюджетно?» — не стрималася я.
«Ні, це просто я», — відповів він, і я відчула, що він усміхається через телефон.
Я погодилася, хоча частина мене хотіла відмовитися. Ми зустрілися біля входу до саду. Осіннє листя падало на доріжки, і повітря пахло вологим ґрунтом. Руслан приніс мені плед, бо знав, що я швидко мерзну.
«Думав, тобі знадобиться», — сказав він, простягаючи його.
«Дякую», — я закуталася в плед, відчуваючи тепло й легкий аромат його парфумів.
Ми гуляли, розмовляли про все й ні про що. Він розповідав про свою роботу — він програміст, працює віддалено для іноземної компанії. Я розповідала про свою мрію відкрити власне маркетингове агентство. І в якийсь момент я відчула, що мені з ним комфортно. Не через ресторани чи дорогі подарунки, а через те, як він слухає й помічає дрібниці.
Минуло кілька тижнів. Я все ще згадувала той вечір із варениками, але мої почуття до Руслана почали змінюватися. Він не був багатим бізнесменом із моїх мрій, але він був справжнім. Він не вдавав, що має більше, ніж насправді. І щоразу, коли він приносив мені чай після важкого дня чи надсилав смішне відео, я відчувала, що він піклується.
Одного дня ми сиділи в маленькій кав’ярні на Подолі. Я пила каву з кардамоном, а він розповідав про свою маму, Ольгу Петрівну, яка живе в селі під Києвом.
«Ольга Петрівна хоче з тобою познайомитися», — сказав він, усміхаючись.
«Ого, це серйозно», — я засміялася, але в животі затріпотіли метелики.
«Так, вона вже питає, коли я приведу “ту дівчину, про яку весь час розповідаю”».
Я відчула тепло в грудях. Але водночас згадала, як Ольга Петрівна, за його словами, дуже прискіплива. Я уявила, як вона оцінює мене, мою сукню, мою поведінку. І це лякало.
Наступного тижня ми поїхали до села. Ольга Петрівна зустріла нас на порозі старенької хати з квітучим садом. Вона була високою, з суворим поглядом, але посмішка в неї була щира.
«Доброго дня, Світлано», — сказала вона, простягаючи руку. — «Руслан багато про вас розповідав».
«Доброго дня, Ольго Петрівно», — відповіла я, намагаючись виглядати впевнено. — «Дякую, що запросили».
Вона запросила нас до хати, де пахло свіжоспеченим хлібом і трав’яним чаєм. Стіл був накритий: вареники, голубці, узвар. Я відчула, як напруга спадає. Ольга Петрівна розпитувала про мою роботу, сім’ю, плани. Я відповідала, але весь час відчувала її пильний погляд.
«Руслан у нас простий, — сказала вона, коли ми пили чай. — Але серце в нього добре. Ви ж це бачите, правда, Світлано?»
«Так, Ольго Петрівно», — відповіла я, глянувши на Руслана. Він усміхався, але я помітила, що він трохи нервує.
Того вечора, коли ми поверталися до Києва, я довго думала. Руслан був не тим, кого я уявляла, але він був справжнім. Його простота, його турбота, його щирість — усе це почало важити більше, ніж мої мрії про розкішні вечері. Але чи готова я до життя, де вареники замість устриць будуть нормою? І чи зможу я порозумітися з Ольгою Петрівною, яка, здається, бачить мене наскрізь?
Минуло ще кілька місяців. Ми з Русланом стали ближчими, але я досі відчуваю сумніви. Він не змінився — усе так само запрошує мене на прогулянки парком, готує чай і приносить пледи. Але іноді я ловлю себе на думці: чи не втрачаю я щось більше? Чи не заслуговую я на чоловіка, який зможе подарувати мені той блиск, про який я мріяла? І водночас я бачу, як він старається, як його очі світяться, коли він дивиться на мене. А ще є Ольга Петрівна, яка, здається, уже вважає мене частиною їхньої родини.
Тож я запитую вас, читачі: що б ви зробили на моєму місці? Чи варто дати шанс простоті й щирості, навіть якщо це не зовсім те, про що ви мріяли? Чи, може, я просто боюся вийти із зони комфорту й шукаю виправдання?
