У школі однокласники на раз-два вкажуть вам на будь-які недоліки. Я пережив це. Я сильно відрізнявся від свого оточення і, можливо, тисячу разів на день ставив одне й те саме питання: “Чому саме я?”
Мене звати Роман. Самий найгірший недолік, мовна вада – заїкання, від якого я страждав у дитинстві, зробила моє майбутнє, зробила мене тим, ким я є зараз.
Сьогодні, як це не парадоксально, я вдячний їй. Вона навчила мене долати себе, у мене в голові карусель негативних думок, які намагались переконати мене, що я нічого не вартий. І знаєте що? Вони помилялись!
“Заїкаючий Роман”. Так мене називали діти в школі, а також їхні батьки. Це було низько. Мама стверджує, що коли мені було три роки, я дуже злякався, коли півень вискочив мені на спину. З тих пір я такий…
Попри мій протест, батьки віддали мене в звичайну школу. Незабаром “заїкаючий Роман” став посміховиськом класу. Я не міг сказати речення послідовно.
На той час вчителі також не дуже входили у ситуацію дітей, які виділялися з натовпу. Коли Анна Іванівна щось мене питала, я не міг до кінця відповісти, вона зупиняла і казала – Досить, більше не треба. Донині я переконаний, що вона не переставала сприймати мене, як відсталу дитину. “Романе, швидше, – говорила вона мені, коли я не міг цього зробити…
Однак, чим більше моє оточення штовхало мене нарешті почати говорити “нормально”, “швидше”, тим більший тиск я отримував і тим важче говорив. Єдиним моїм порятунком було писання. Я знав, що якщо я навчусь добре писати та читати, це може розширити мій кругозір, і мені буде легше висловитись. Зрештою, я можу ходити з зошитом скрізь і писати все людям, чого не можу сказати. У якийсь момент я навіть вирішив припинити розмову. Вони не отримають від мене жодного слова, тому ніхто ніколи не дізнається, про ваду.
Звичайно, моя геніальна ідея провалилася. Після двох днів упертого мовчання мама відвела мене до лікаря, який підтвердив, що я фізично в порядку, але психіка трохи була порушена. Я почав регулярно відвідувати психолога. Він сказав мені, щоб я витрачав більше сил на вирішення проблем, ніж на плач. Я це розумів.
Я почав писати. Для своїх однокласників я вже був не просто “заїкаючий Роман”, а й дивак, у якого ніс постійно застрягав у книгах та зошитах. Закінчивши школу, я вступив до училища. Викладачі перевіряли мене не усно, а письмово. Вони зрозуміли, наскільки великою проблемою для мене є словесне спілкування. Ще до закінчення я опублікував свій перший історичний роман, який отримав кілька нагород. Тоді я зрозумів, що те, що здавалося найважчою вадою, спочатку збагатило мене. Завдяки цьому я знайшов свій справжній талант.
Однак, незважаючи на успіх у написанні, я відчував, що далекий від перемоги над собою. Для мене виступ на публіці все ще був семиголовим драконом, якого я так боявся. Після закінчення училища я майже не виходив з дому. Я все ще сидів за комп’ютером, писав історії, грав у комп’ютерні ігри і почав стрімко набирати вагу.
Я розумів, що потрібно щось з цим робити. Я зателефонував спеціалісту, який дуже добре запам’ятав “заїкаючого Романа”. Він показав мені, як важливо протистояти обличчю страху. Я повільно починав процвітати. Просто зайти в магазин і попросити жувальну гумку стало для мене величезною перемогою. Я писав щоденник, працював з диханням і, зокрема, перестав уникати контактів з людьми.
У своєму житті я зустрічав багатьох людей, які вказували мені на недолік. Однак не має значення, що кажуть інші. Тільки ви вирішуєте, перемогти чи здатися.
Зараз я дорослий чоловік. У мене сім’я: прекрасна дружина і чарівних троє діточок. Я щасливий, що перейшов цей шлях в житті і не здався.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – hypeava
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
