— Максиме, нам до понеділка треба внести 38 600 гривень за кредит. На рахунку є двадцять одна тисяча. І це ще без опалення.
— Я знаю, Дарино. Мені не треба щовечора показувати ту саму таблицю. У п’ятницю мають розрахуватися за роботу, тоді й закриємо платіж.
— Ти так казав і минулого місяця. А сьогодні мені написали з банку, що наступного разу пільгової домовленості вже не буде.
— Добре. Тоді поясни, чому я знайшов у поштовій скриньці лист від агентства нерухомості? Ти вже вирішила продавати наш будинок, навіть не поговоривши зі мною?
Максим поклав на стіл білий конверт. На ньому справді було моє ім’я, адреса нашого будинку й назва агентства, до якого я звернулася два тижні тому.
Найгіршим було навіть не те, що він знайшов листа. У конверті лежав попередній розрахунок: якщо продати будинок за 5 мільйонів 200 тисяч гривень, після погашення кредиту, комісії та інших витрат у нас залишиться приблизно стільки, скільки ми колись витратили на купівлю земельної ділянки.
П’ять років роботи. Два роки будівництва. Відкладені відпустки, вихідні, які ми проводили на будівельних складах, і сотні суперечок про те, чи потрібна нам ще одна ванна кімната.
Усе це могло закінчитися поверненням до квартири, з якої ми так хотіли вибратися.
— Я не виставляла будинок на продаж, — сказала я. — Просто хотіла знати, скільки він зараз коштує.
— А мені чому не сказала?
— Бо ти на будь-яку розмову про гроші відповідаєш, що все владнається.
Максим розгорнув листа й перечитав останню сторінку.
— Знаєш, що мене найбільше дивує? Ти сама наполягала на цьому будинку. Хотіла великий стіл, кімнати для гостей, сад. А тепер першою шукаєш покупця.
— Я хотіла будинок, у якому ми будемо жити. А ми тут тільки ночуємо.
Він поклав папери назад у конверт.
— Мені завтра о сьомій виїжджати. Можемо хоча б сьогодні не продовжувати?
Ми розійшлися по різних кімнатах нашого двоповерхового особняка. На першому поверсі залишилося світло в коридорі, яке Максим постійно забував вимикати. Я пройшла повз нього й натиснула вимикач.
Колись така дрібниця навіть не привернула б моєї уваги.
Ми познайомилися в Тернополі, коли обоє винаймали житло. Максим жив із товаришем у двокімнатній квартирі, а я ділила однокімнатну з подругою. Наші перші побачення часто закінчувалися прогулянками містом, бо ні в нього, ні в мене не було місця, де можна було спокійно побути вдвох.
Після весілля ми орендували квартиру неподалік центру. Вона була невелика, зате господиня дозволяла переставляти меблі й не приходила без попередження.
Саме там народилася наша донька Софійка.
Коли їй виповнилося три роки, ми почали думати про власне житло. Спочатку розглядали квартири в новобудовах. Потім Максим побачив оголошення про продаж ділянки в селі за дванадцять кілометрів від міста.
— Дивися, яка ціна, — показував він мені фотографії. — Тут десять соток, нормальна дорога, газ проходить по вулиці. Можна збудувати будинок, і місця буде більше, ніж у квартирі.
Я тоді працювала адміністраторкою в приватному медичному центрі. Максим займався встановленням вентиляційних систем. Заробляв непогано, але замовлення приходили нерівномірно.
Ми порахували заощадження, продали його старенький автомобіль, позичили трохи грошей у моїх батьків і купили землю.
Перший проєкт був скромний: одноповерховий будинок площею сто десять квадратних метрів.
А потім почалося.
Архітектор запропонував мансарду. Максим сказав, що другий поверх обійдеться не набагато дорожче, якщо фундамент уже розрахований із запасом. Я захотіла окрему кімнату для Софійки й кабінет, де можна буде працювати вдома.
Моя мама порадила передбачити спальню для гостей.
— Ви ж не хочете, щоб ми приїжджали й спали на дивані? — пожартувала вона.
Ми додали ще одну кімнату.
Потім збільшили кухню. Зробили другу ванну. Передбачили гардеробну, комору й простору терасу.
У підсумку площа виросла до двохсот шістнадцяти квадратних метрів.
На папері все виглядало чудово.
Коли будівництво подорожчало, Максим запропонував оформити кредит. Ми мали хорошу кредитну історію, а банк погодився фінансувати завершення будинку під заставу нерухомості.
Тоді щомісячний платіж здавався цілком посильним.
— За кілька років достроково погасимо, — переконував Максим. — Я ж не збираюся все життя працювати за ті самі гроші.
Я теж вірила, що наші доходи тільки зростатимуть.
Будинок ми завершили в серпні 2025 року. На новосілля запросили двадцять двох людей. Мама привезла домашні пироги, Максимів брат допоміг поставити довгий стіл на терасі, а Софійка цілий день показувала гостям свою кімнату.
Мені було приємно чути, як усі захоплювалися нашим житлом.
— От молодці, — говорила тітка Галина. — Таке господарство зробили! Дитині буде де рости.
Того вечора Максим обійняв мене за плечі.
— Ну що, господине, тепер можна й відпочити?
Я засміялася.
Ми тоді ще не знали, наскільки недоречним виявиться це запитання.
Перші проблеми почалися восени.
У Максима зірвалося велике замовлення. Фірма, яка мала розрахуватися за монтаж обладнання, затримала оплату майже на три місяці.
У мене на роботі змінився керівник. Частину адміністративних обов’язків передали іншим працівникам, а премії скоротили.
До кредиту додалися витрати, яких ми не передбачили.
Виявилося, що опалювати двісті шістнадцять квадратних метрів значно дорожче, ніж нашу колишню квартиру. За електроенергію, газ, воду, інтернет і вивезення сміття взимку набігало від восьми до одинадцяти тисяч гривень.
Ще потрібно було обслуговувати котел, доглядати територію, купувати пальне для поїздок у місто.
Софійка пішла до першого класу. Школа була в Тернополі, тому що ми не хотіли переводити її від подруг і вчительки, з якою вона вже познайомилася на підготовчих заняттях.
Щоранку я відвозила доньку до школи, потім їхала на роботу. Увечері забирала її з групи продовженого дня.
Якщо затримувалася, доводилося просити маму.
Максим почав брати додаткові замовлення. Іноді повертався після десятої вечора.
Ми бачилися на кухні, коли він перевіряв документи, а я складала список продуктів на наступний тиждень.
Одного разу Софійка запитала:
— Мамо, а тато в нас тепер тільки по неділях живе?
Я сказала, що тато багато працює.
— А коли він закінчить?
На це запитання в мене відповіді не було.
У січні ми вперше скористалися кредитною карткою, щоб заплатити за комунальні послуги.
У березні я продала золотий браслет, подарований Максимом на п’яту річницю весілля. Отримала за нього значно менше, ніж він колись коштував.
Максим дізнався випадково, коли шукав документи в шухляді.
— Де твій браслет?
— Продала.
— Навіщо?
— Треба було заплатити за страховку автомобіля й купити Софійці весняне взуття.
— Могла сказати мені.
— Ти тоді два тижні чекав оплати. Що б змінилося?
Він сердився не стільки через браслет, скільки через те, що я ухвалила рішення сама.
А я вже починала боятися будь-яких розмов про витрати.
У травні до нас приїхала моя подруга Оксана.
Вона працювала бухгалтеркою й мала звичку ставити запитання, від яких інші люди чемно ухилялися.
— Даринко, а ви взагалі користуєтеся другим поверхом? — поцікавилася вона, коли ми показували їй будинок.
— Софійчина кімната там. І наша спальня.
— А решта?
— Кабінет, дві гостьові, ще одна кімната поки порожня.
Оксана зупинилася біля сходів.
— То у вас пів будинку стоїть без діла?
— Не зовсім. Ми планували облаштувати все поступово.
Вона не стала сперечатися.
А через кілька днів надіслала мені оголошення: родина здавала студентам кімнати у власному будинку неподалік університету.
— Може, вам теж подумати? — написала вона. — У вас же окремий вхід із боку гаража.
Я показала оголошення Максимові.
Він навіть не дочитав.
— Ні.
— Чому?
— Бо я будував дім для нас, а не гуртожиток.
— Ніхто не пропонує робити гуртожиток. Можна здати дві кімнати.
— І щодня зустрічати чужих людей на сходах? Слухати, хто коли повернувся? Дивитися, як вони користуються нашою кухнею?
— Ми можемо відокремити частину поверху.
— Дарино, я хочу приходити додому й відпочивати. Хоч тут нехай не буде чужих проблем.
На той момент його слова здавалися мені егоїстичними.
Тепер я розумію, що Максим справді потребував місця, де від нього нічого не вимагали. Але тоді мене більше цікавило, звідки взяти гроші на наступний платіж.
Я продовжила шукати варіанти.
Дізналася, що переобладнання бокового входу й встановлення додаткових дверей обійдеться приблизно у двадцять сім тисяч гривень. Окремий невеликий холодильник, мікрохвильова піч та інші необхідні речі потягнуть ще на п’ятнадцять.
Сума була значна.
Проте дві кімнати можна було здавати приблизно за сім-вісім тисяч гривень кожну, залежно від умов.
Я зробила розрахунки.
Максим відсунув аркуш.
— Ти вже все вирішила?
— Я тільки порахувала.
— Тоді порахуй ще, скільки коштуватиме відновити ремонт, якщо хтось його зіпсує.
Розмова закінчилася тим, що я прибрала папери в шухляду.
Але думка залишилася.
У липні Максим отримав оплату за велике замовлення, і ми закрили кілька боргів.
На два тижні життя стало схожим на нормальне.
Ми навіть поїхали із Софійкою до Кам’янця-Подільського. Провели там один день, гуляли містом, обідали в невеликому ресторані.
Донька була щаслива.
На зворотному шляху вона заснула в машині, а Максим раптом сказав:
— Треба частіше кудись вибиратися.
— Треба, — погодилася я.
— Може, наступного літа поїдемо до моря?
Я подивилася на нього.
— Максиме, ми ще за цю поїздку не розрахувалися.
— Можна хоч трохи помріяти?
— Можна. Тільки я вже втомилася планувати те, на що немає грошей.
Він більше не говорив про відпустку.
У серпні зламався насос системи водопостачання. Ремонт разом із роботою майстра коштував 12 400 гривень.
Через тиждень автомобілю знадобилися нові гальмівні диски.
Тоді я й звернулася до агентства нерухомості.
Не тому, що вирішила продавати будинок.
Мені хотілося перевірити, чи є вихід, якщо ми більше не зможемо платити.
Агентка Марта приїхала у вівторок, коли Максим був на роботі. Оглянула кімнати, зробила кілька фотографій для внутрішньої оцінки й сказала:
— Будинок гарний, але великий. Такі об’єкти продаються довше, особливо якщо власникам потрібні гроші швидко. І ремонт не завжди повертається в ціні.
— А скільки реально можна отримати?
— Якщо не поспішати, можливо, п’ять мільйонів двісті. Якщо терміново, доведеться поступатися.
Я попросила підготувати письмовий розрахунок.
Саме його Максим і знайшов у поштовій скриньці.
Наступного ранку після нашої суперечки він поїхав на роботу раніше, ніж зазвичай.
Я відвезла Софійку до школи, а потім зайшла до мами.
Мама жила в невеликій двокімнатній квартирі й ніколи не приховувала, що наш будинок вважає надто великим.
— Ти ж сама казала, що хочеш простору, — нагадала вона, коли я розповіла про ситуацію.
— Хотіла. Але не думала, що за той простір доведеться стільки платити.
— А Максим що?
— Образився через агентство.
Мама розкладала випрані рушники.
— А ти б не образилася, якби він потайки шукав покупця на вашу квартиру?
— Я не шукала покупця.
— Але він про це не знав. І ти йому не сказала.
Мені не подобалося, що мама стала на його бік.
— То що мені робити? Чекати, поки банк почне вимагати гроші?
— Ні. Сядьте й порахуйте все разом. Не тільки кредит, а й те, скільки ви обоє можете заробляти без того, щоб зовсім не бачити дитини.
— Ми вже рахували.
— Ти рахувала. Він рахував. А разом ви коли востаннє це робили?
Я згадала наші таблиці, окремі нотатки й повідомлення про платежі.
Справді, кожен із нас давно вів власну бухгалтерію.
Максим записував, скільки ще має отримати від замовників.
Я записувала, скільки вже потрібно заплатити.
І ці цифри майже ніколи не збігалися.
Увечері я запропонувала поговорити без Софійки. Донька саме залишилася ночувати в бабусі.
Ми сіли за великий обідній стіл, який колись замовляли спеціально для родинних свят.
Я принесла виписки з рахунків.
Максим — свій робочий блокнот.
— Давай без припущень, — сказала я. — Тільки гроші, які вже є або точно надійдуть.
Він кивнув.
Моя зарплата після податків становила 24 800 гривень.
Максим за останні шість місяців заробляв у середньому 49 тисяч на місяць, але іноді отримував двадцять, а іноді понад вісімдесят.
Обов’язкові витрати на будинок, кредит, транспорт, школу й харчування перевищували сімдесят тисяч.
І це без ремонту, лікування, одягу та непередбачених покупок.
— Виходить, ми тримаємося тільки тоді, коли в тебе хороший місяць, — підсумувала я.
— Виходить.
— А якщо два місяці погані?
— Тоді проблема.
Мені було незвично чути від нього таку відповідь.
Раніше Максим завжди знаходив пояснення, чому наступного місяця буде краще.
Цього разу він сам узяв калькулятор.
— Скільки ти казала можна отримувати за кімнати?
— Приблизно п’ятнадцять тисяч за дві.
— А витрати?
— Додаткові комунальні, податки, дрібні ремонти. Я рахувала, що чистими залишиться десь одинадцять-дванадцять.
Він переглянув план другого поверху.
— Якщо зробити двері біля сходів із гаража, вони не ходитимуть через нашу кухню.
— Саме так.
— Але ванна там одна.
— Можна віддати їм другу. Ми користуватимемося нижньою.
Максим провів пальцем по кресленню.
— А Софійка?
— Її кімната залишиться в нашій частині. І спальня теж.
Він не погодився одразу.
Попросив кілька днів.
Для мене це вже було більше, ніж категоричне «ні».
Через тиждень Максим сам повернувся до розмови.
— Я говорив із Романом. Він колись здавав квартиру студентам. Каже, головне — нормальний договір і правила, які всі розуміють.
— То ти згоден?
— Я згоден спробувати. Але спочатку зробимо окремий вхід і замок між частинами будинку. І я хочу особисто знайомитися з людьми.
Ми домовилися з майстром.
Щоб оплатити переобладнання, Максим продав частину обладнання, яким уже не користувався. Я взяла додаткову роботу з ведення записів для невеликої приватної клініки.
Наприкінці вересня ми розмістили оголошення.
Першими прийшли двоє хлопців. Один навчався на третьому курсі, інший працював і заочно здобував освіту.
Вони довго розпитували про інтернет, паркування й можливість запрошувати друзів.
Максим після зустрічі сказав:
— Не хочу.
— Чому?
— Вони ще не заселилися, а вже питають, чи можна збирати компанії до півночі.
Я погодилася.
Другими були дві дівчини — Марічка й Соломія.
Марічка навчалася на фармацевтичному факультеті. Соломія — на факультеті іноземних мов. Обидві приїхали з невеликих містечок і до того мешкали в гуртожитку.
Вони оглянули кімнати, перевірили інтернет і запитали, чи можна поставити власний письмовий стіл.
— Можна, — відповіла я. — Тільки меблі краще погодити заздалегідь, щоб не пошкодити підлогу.
Соломія посміхнулася.
— Ми акуратні. Але маємо попередити: Марічка вчиться вночі, а я іноді проводжу онлайн-заняття.
Максим уточнив, чи користуються вони навушниками.
Дівчата засміялися.
Після їхнього відходу він сказав:
— Ці мені подобаються.
Ми уклали письмовий договір на дев’ять місяців. Кожна платила по 7 500 гривень, комунальні витрати розподілялися за погодженою схемою. Окремо внесли гарантійний платіж.
Договір містив правила користування спільними приміщеннями, порядок повідомлення про гостей і умови дострокового виїзду.
Я навіть відчула полегшення, коли підписала останню сторінку.
Наче ми нарешті зробили щось, що залежало не від обіцянок замовників Максима, а від нашого власного рішення.
Перший місяць минув краще, ніж я очікувала.
Дівчата вчасно платили, не створювали зайвого шуму й майже не перетиналися з нами.
Марічка кілька разів допомогла Софійці з природознавством. Соломія подарувала їй книжку англійською, яку вже прочитала сама.
Максим став повертатися додому раніше.
Не щодня, але принаймні двічі на тиждень ми вечеряли разом.
Одного вечора він навіть запропонував піти в кіно.
— А Софійку куди?
— Мама забере. Я вже домовився.
Я здивувалася.
Раніше всі такі домовленості робила я.
Ми подивилися фільм, а потім ще пів години гуляли містом.
Говорили про Софійчину школу, про мою роботу, про те, що в нашому саду погано прижилися дві молоді яблуні.
Про кредит не згадували.
Але спокій тривав недовго.
На початку листопада Соломія попросила дозволу, щоб її молодша сестра пожила в кімнаті п’ять днів.
— У неї курси в Тернополі, — пояснила вона. — Я не хочу, щоб вона сама винаймала житло. Ми спатимемо в одній кімнаті.
Я сказала, що треба обговорити з Максимом.
Він відмовив.
— У договорі дві мешканки. Не три.
— Це ж на п’ять днів.
— Сьогодні сестра, завтра подруга. Ми домовлялися про конкретні умови.
Я вважала, що він перебільшує.
— Максиме, вона не збирається тут оселятися назавжди.
— Справа не в цьому. Якщо ми встановили правила, то маємо їх дотримуватися.
Я все ж дозволила сестрі приїхати.
Максим дізнався про це наступного дня, коли побачив незнайому дівчину біля бокового входу.
Увечері він запитав:
— Ти навіщо мене взагалі питала, якщо все одно вирішила сама?
— Бо сподівалася, що ти передумаєш.
— Тобто моя відповідь мала значення тільки в тому разі, якщо я погоджуся?
Цього разу він мав рацію.
Але я теж не хотіла перетворювати наш дім на місце, де кожне людське прохання впирається в пункт договору.
Ми домовилися, що сестра залишиться до завершення курсів, а надалі будь-які додаткові ночівлі погоджуватимемо обоє.
Соломія вибачилася за незручність.
Я відповіла, що це наша сімейна непорозумілість.
І відразу пошкодувала про ці слова.
Бо дівчата не мали бути свідками того, як ми з Максимом учимося домовлятися.
Справжнє випробування прийшло наприкінці листопада.
Одного ранку Марічка постукала в наші двері.
— Пані Дарино, вибачте, але у ванній щось не так. Вода погано сходить, а біля стіни мокра підлога.
Максим оглянув труби й викликав майстра.
З’ясувалося, що під час ремонту сантехніки неправильно встановили одне з’єднання. Воно поступово пропускало воду, яка потрапляла під покриття.
Ремонт оцінили у 31 тисячу гривень.
Максим відразу сказав, що доведеться розбирати частину підлоги й на кілька днів перекрити воду у ванній.
Дівчата були незадоволені.
— Ми платимо за кімнати з нормальною ванною, — сказала Марічка. — А тепер маємо користуватися вашою?
— Тимчасово, — відповів Максим. — Майстер обіцяє закінчити за чотири дні.
— А якщо не закінчить?
Він почав дратуватися.
Я втрутилася й запропонувала зменшити наступну оплату на тисячу гривень кожній, якщо ремонт затягнеться.
Максим подивився на мене так, ніби я щойно подарувала комусь його інструменти.
Коли дівчата пішли, він сказав:
— Ти знову вирішила за нас обох.
— А що я мала робити? Вони платять за житло, а не за будівельний майданчик.
— Ми й так витрачаємо тридцять одну тисячу. Тепер ще дві віддамо?
— Якщо хочемо, щоб вони залишилися, треба бути справедливими.
— А з нами хто буде справедливим?
Я хотіла відповісти, що не дівчата встановлювали труби.
Але побачила, що Максим уже вдягнув робочу куртку й збирається самостійно демонтувати частину покриття, щоб зменшити оплату майстрові.
— Ти ж сьогодні мав відпочивати, — сказала я.
— Тепер не вийде.
Він працював майже до вечора.
Наступного дня поїхав на замовлення, а після повернення знову займався ванною.
Я допомагала виносити будівельне сміття, шукала потрібні матеріали й домовлялася з майстром.
Софійка тим часом робила уроки в бабусі.
У неділю мама привезла її додому й побачила нас біля розібраної підлоги.
— Ви хоч іноді зупиняєтеся? — запитала вона.
Максим показав на труби.
— От закінчимо, тоді зупинимося.
Мама нічого не відповіла.
А ввечері попросила мене вийти на кілька хвилин надвір.
— Дарино, ви знову живете так само, як до квартирантів. Тільки тепер у вас ще й відповідальність за чужих людей.
— Це тимчасовий ремонт.
— Я не про ремонт. Ви кожну вільну годину витрачаєте на цей будинок.
Я розсердилася.
— Мамо, ти пропонуєш усе кинути?
— Я пропоную подумати, чи ви взагалі хочете такого життя.
Це запитання залишилося зі мною надовго.
На початку грудня Марічка повідомила, що планує виїхати після зимової сесії.
— Я знайшла кімнату ближче до університету, — пояснила вона. — Тут гарно, але щодня витрачаю багато часу на дорогу.
Я подякувала, що попередила заздалегідь.
Максим сприйняв новину спокійно.
— Знайдемо іншу людину.
— А якщо не знайдемо?
— Тоді якийсь час буде одна квартирантка.
Я дивилася на нього й дивувалася.
Ще кілька місяців тому він категорично не хотів нікого пускати в будинок. Тепер говорив про пошук нової мешканки так, ніби це звичайна господарська справа.
Але згодом з’ясувалося, що його спокій мав іншу причину.
Одного вечора Максим приніс новий розрахунок.
— Я думаю, нам треба здати ще одну кімнату.
— Яку?
— Ту, що ми планували під кабінет.
— Але там мої робочі документи.
— Їх можна перенести вниз.
— Максиме, ми домовлялися про дві кімнати.
— А тепер маємо досвід. Якщо здати три, можна швидше погасити кредит.
Я переглянула цифри.
Він уже порахував можливий дохід за рік і суму дострокового погашення.
— Ти хочеш, щоб у нас постійно жили троє чужих людей?
— Не називай їх так. Це нормальні квартиранти.
— Ти сам раніше говорив про гуртожиток.
— Раніше я не знав, що це працюватиме.
— А я тепер знаю, що це не завжди легко.
Максим почав пояснювати, що додаткові сім тисяч гривень на місяць дозволять скоротити термін кредиту.
Я слухала й думала, як дивно ми помінялися місцями.
Тепер він бачив у кімнатах гроші.
А я почала помічати, що Софійка перед виходом із власної кімнати перевіряє, чи немає когось на сходах. Що ми попереджаємо мешканок, коли плануємо ремонт. Що навіть звичайний сімейний обід іноді доводиться переносити, бо майстер має прийти оглядати обладнання.
Мені не хотілося знову збільшувати кількість людей у будинку.
— Ні, — сказала я.
Максим відклав розрахунок.
— Ти серйозно?
— Так. Дві кімнати — це максимум.
— Але ж ти сама переконувала мене, що здавати житло вигідно.
— Вигідно не означає, що треба здавати все.
Він посміхнувся без радості.
— Тепер я розумію, як ти почувалася, коли я відмовляв.
— Можливо.
— Тільки я тоді хоча б не приховував, що мені не подобається ця ідея.
Я хотіла нагадати про лист агентства, але втрималася.
Не тому, що забула.
Просто не хотіла, щоб кожна наша суперечка закінчувалася поверненням до старих помилок.
У січні Марічка виїхала, як і попереджала.
Ми повернули їй гарантійний платіж, утримавши погоджену суму за пошкоджену настільну лампу. Вона не сперечалася й навіть залишила Софійці кілька книжок.
Нову мешканку знайшли за три тижні.
Її звали Леся. Вона навчалася на четвертому курсі й підробляла перекладами.
Леся була спокійна, але дуже вимоглива до побутових умов.
У перший тиждень попросила встановити додаткову лампу біля письмового столу.
Потім повідомила, що в кімнаті слабкий сигнал інтернету.
Максим купив підсилювач.
Ще за кілька днів вона запитала, чи можна змінити матрац.
— Я не висипаюся, — пояснила вона. — Він надто м’який.
Максим після цієї розмови сказав:
— Ми що, готель відкрили?
Я нагадала йому, що він сам наполягав на пошуку нової квартирантки.
— Я наполягав на нормальних умовах оренди, а не на виконанні всіх побажань.
— То скажи їй, що матрац міняти не будемо.
— А ти не можеш?
— Можу. Але це ж ти тепер відповідаєш за заселення.
Ми обоє почали сміятися.
Не тому, що ситуація була особливо кумедна.
Просто впізнали в собі людей, які ще недавно сперечалися зовсім із протилежних позицій.
Матрац ми не замінили, але запропонували Лесі придбати власний і забрати його після завершення оренди.
Вона погодилася.
Здавалося, ми нарешті навчилися вирішувати дрібні питання без великої суперечки.
Проте попереду була розмова, до якої жоден із нас не готувався.
У лютому Софійка принесла зі школи малюнок.
На ньому був наш будинок, великий, із червоним дахом і чотирма вікнами. Біля входу стояли я, Максим і вона.
А на другому поверсі донька намалювала дві незнайомі фігурки.
— Це хто? — запитала я.
— Соломія і Леся.
— А чому вони у вікнах?
— Бо вони там живуть.
— А чому ти намалювала себе надворі?
Софійка здивувалася.
— Бо я чекаю, коли тато приїде.
Я роздивлялася малюнок, поки вона складала олівці.
— Тобі подобається наш будинок?
— Так. Тільки я хочу, щоб у нас була маленька квартира.
— Чому?
— Бо в Оленки тато щовечора вдома. Вони разом вечеряють і грають у настільні ігри. А в нас тато або працює, або щось ремонтує.
Я пояснила, що в кожній родині свої обставини.
Софійка погодилася, але потім запитала:
— А коли ми виплатимо гроші за будинок, тато вже не буде так багато працювати?
Я назвала приблизний термін.
Вона почала рахувати на пальцях.
— То я вже буду велика?
— Трохи старша.
— А тоді ми ще зможемо разом гратися?
Увечері я показала малюнок Максимові.
Він уважно розглянув його.
— Гарно намалювала.
— Ти чув, що вона сказала?
Я переказала розмову.
Максим попросив залишити малюнок на столі.
Наступної суботи він відмовився від додаткового замовлення.
Ми поїхали із Софійкою на ковзанку.
Він падав частіше за доньку, і вона сміялася так голосно, що кілька людей оберталися.
Після повернення додому Максим прикріпив малюнок на холодильник.
— Треба зробити так, щоб вона не чекала мене постійно, — сказав він.
Я не стала перетворювати його слова на урочисту обіцянку.
Ми вже знали, як легко обіцяти зміни й як важко дотримуватися їх у звичайному житті.
Навесні наші фінанси справді покращилися.
Максим уклав договір на регулярне обслуговування вентиляційних систем у кількох комерційних приміщеннях. Дохід став передбачуванішим.
Я отримала підвищення й почала заробляти 29 тисяч гривень.
Оренда двох кімнат приносила додаткові гроші, хоча після всіх витрат сума була меншою, ніж ми спочатку сподівалися.
За пів року ми погасили прострочення, закрили кредитну картку й створили невеликий резерв.
Уперше за тривалий час на нашому рахунку залишилися гроші після всіх обов’язкових платежів.
Тоді Максим знову заговорив про дострокове погашення кредиту.
— Якщо ще два роки триматимемо такий темп, зможемо суттєво зменшити борг.
— А якщо трохи сповільнимося?
— Наскільки?
— Не знаю. Може, залишимо частину грошей на відпочинок. Або на те, щоб ти не брав кожне замовлення.
Він переглянув таблицю.
— Ти ж розумієш, що відсотки нікуди не зникають?
— Розумію.
— Тоді чому пропонуєш платити довше?
— Бо мені не хочеться ще два роки жити тільки заради цифри в банківському застосунку.
Максим не погодився.
Сказав, що зараз найкраща можливість зменшити борг, поки є стабільні надходження.
Я відповіла, що стабільність може зникнути так само швидко, як з’явилася.
Ми сперечалися майже годину.
А потім вирішили, що кожен складе власний варіант бюджету на наступні шість місяців.
Через два дні порівняли їх.
Максим пропонував спрямовувати на дострокове погашення двадцять тисяч щомісяця.
Я — десять, а решту відкладати на непередбачені витрати й сімейні потреби.
Зійшлися на п’ятнадцяти.
Це не було ідеальне рішення.
Максим вважав, що ми втрачаємо час.
Я — що все ще надто багато працюємо.
Але принаймні обидва розуміли, на що погодилися.
У травні Соломія повідомила, що закінчує навчання й переїжджає до Львова.
Вона прожила в нас вісім місяців.
За цей час ми звикли до її присутності. Софійка іноді заходила до неї по допомогу з англійською, а Максим навчився не залишати інструменти біля бокового входу.
Перед від’їздом Соломія принесла невеликий пакунок.
У ньому була книжка для Софійки й листівка.
— Дякую, що прийняли мене, — сказала вона. — Я знаю, що жити з квартирантами у власному будинку не завжди просто.
Максим посміхнувся.
— А нам із господарями теж не завжди легко.
Соломія засміялася.
Після її від’їзду кімната спорожніла.
Ми прибрали, перевірили меблі й почали обговорювати нове оголошення.
Але цього разу я не поспішала.
— Може, поки нікого не шукатимемо? — запропонувала я.
Максим здивувався.
— Чому?
— Хочу трохи пожити без постійного руху людей. Хоч місяць.
— Це мінус сім із половиною тисяч.
— Я знаю.
— І що далі?
— Далі подивимося.
Він не став сперечатися.
Сказав, що місяць ми можемо собі дозволити.
Я зайшла до порожньої кімнати й відкрила шафу. На полиці залишилася маленька паперова зірочка, яку Соломія колись зробила із Софійкою.
Поклала її в коробку з доньчиними малюнками.
Потім сіла на підвіконня й подивилася на подвір’я.
Максим саме показував Софійці, як правильно поливати молоді яблуні. Вона тримала шланг двома руками й сперечалася, котрому дереву потрібно більше води.
Я чула їхні голоси через відчинене вікно.
Унизу задзвонив дверний дзвінок.
Приїхала Леся. Вона забула ключі й просила відчинити боковий вхід.
Я спустилася, впустила її й повернулася нагору.
На столі лежали наші останні розрахунки.
За рік ми навчилися заробляти на власному будинку. Навчилися домовлятися з квартирантами, планувати ремонти й не витрачати гроші, яких ще не отримали.
Але питання, заради чого ми все це починали, залишалося відкритим.
Увечері Максим запропонував знову здати порожню кімнату з вересня.
— До того часу трохи відпочинемо, — сказав він. — А потім знайдемо когось нормального.
— Можливо.
— Ти не хочеш?
— Я хочу подумати.
Він подивився на мене уважніше.
— Ти знову думаєш про продаж?
— Ні. Принаймні зараз ні.
— Тоді про що?
Я показала йому Софійчин малюнок, який досі висів на холодильнику.
— Про те, що ми весь час намагаємося зробити цей будинок вигідним. А мені хочеться, щоб він нарешті став просто нашим домом.
Максим зняв малюнок, розправив загнутий кутик і прикріпив назад.
— Давай до серпня нічого не вирішувати, — запропонував він. — Подивимося, як буде з роботою. І як нам житиметься.
Я погодилася.
У суботу ми вперше за довгий час запросили друзів не для того, щоб показати ремонт чи попросити допомогти з якоюсь роботою.
Просто на обід.
Софійка накривала стіл, Максим готував м’ясо на подвір’ї, а я нарізала овочі й слухала, як у сусідній кімнаті сміються гості.
Увечері всі роз’їхалися.
Ми прибрали зі столу, перевірили, чи замкнений боковий вхід, і пішли нагору.
Біля порожньої кімнати Максим зупинився.
— А може, зробимо тут Софійці місце для малювання? Поки нікого немає.
— Вона буде рада.
— Тільки не купуй одразу дорогих меблів, — додав він.
— А ти не замовляй майстрів без мене.
Ми обоє засміялися.
Наступного ранку Софійка вже переносила туди свої альбоми й коробку з олівцями.
Я допомагала їй розкладати речі, коли Максим покликав мене вниз.
На столі лежав новий розрахунок кредиту. Він показав, скільки ми зможемо заощадити, якщо з вересня знову здаватимемо кімнату.
Поруч я поклала список витрат на літню поїздку, яку Софійка просила вже кілька місяців.
Обидва варіанти були цілком реальними.
І кожен вимагав від чогось відмовитися.
Ми вирішили повернутися до розмови наприкінці літа, коли матимемо точніші цифри.
Тепер, коли я проходжу повз кімнату, де Софійка малює свої картини, іноді думаю про те, як легко ми колись погоджувалися на зайві квадратні метри й як непросто тепер визначити, скільки простору нам насправді потрібно.
Ми ще не знаємо, чи залишимо дві кімнати для оренди, чи поступово повернемо весь будинок собі. Не знаємо й того, скільки років знадобиться, щоб остаточно розрахуватися з банком.
Але одну річ я хотіла б вирішити раніше, ніж Софійка виросте й перестане просити нас проводити час разом.
Чи варто сім’ї ще кілька років жити з квартирантами, щоб швидше виплатити кредит за великий будинок, чи краще відмовитися від частини доходу й нарешті мати більше часу та простору тільки для себе?
