fbpx
життєві історії
– Згідна, мені будинок не потрібен. Дякувати мамі за те, що квартиру залишила, інакше не знаю, як би ми викручувалися, – сказала зовиця 5 років тому. – Тобто я грошенят підкину, то свати продуктів куплять, – засмучувалася моя свекруха Ірина Михайлівна, – нічого, ось вийде дочка на роботу, все ж стане їм легше. Але свекруха знайшла «геніальну ідею», щоб мотивувати сина на потрібні їй (і Каті!) дії. – Ми з тобою даруємо свої частки Каті, – запропонувала вона

– Я згідна, мені будинок не потрібен. Дякувати мамі за те, що квартиру залишила, інакше не знаю, як би ми викручувалися, – сказала зовиця 5 років тому.

Катя, так звуть мою зовицю, заміжня, вони з чоловіком жили 3 роки на орендованій квартирі, зірок з небес чоловік Каті не хапав, коли вона пішла в декрет їм було важко, але справлялися.

– Тобто я грошенят підкину, то свати продуктів куплять, – засмучувалася моя свекруха Ірина Михайлівна, – нічого, ось вийде дочка на роботу, все ж удвох сімейний бюджет наповнювати легше.

Катя тоді на роботу не вийшла, коли її старшому синові виповнився 1 рік і 8 місяців, виявилося, що зовиці через 7 місяців народжувати другу. А незабаром зять Ірини Михайлівни зазнав повного фіаско на службі.

– Чи то наплутав чого, чи то забув звіт відправити, – зітхала свекруха, – звільнили його до такої-то матері. Як жити будуть? Він шукає роботу, але, треба визнати, що зять у мене – матрац той ще.

Ми з чоловіком на той час одружені були 6 років, у нас росла дочка і квартиру ми з чоловіком взяли в іпотеку. У свекрухи в активах була двійка з прохідною вітальнею, точніше, третина.

Решта квартири належали моєму чоловікові і його сестрі. А ще у Ірини Михайлівни була дача – будинок її батьків у 80 кілометрах від столиці.

– Каналізацією б облаштувати, та колонку придбати, – мріяла свекруха ще тоді, коли Катя тільки надумала заводити сім’ю, – все одно я там з травня до жовтня. От би і зимувала, жила б там постійно. Опалення є, транспорт регулярний, будинок маленький, але теплий.

Мій чоловік чухав потилицю: доробок і переробок в будинку, щоб він став придатний для постійного проживання, було багато.

– Навіть не дивися на мене, – говорила я, – розумію, тобі хочеться матері допомогти, але з яких дуль? Нам би з іпотекою впоратися.

А тут, коли в родині зовиці сталося відразу кілька катаклізмів у вигляді неконтрольованого розмноження і втрати чоловіком роботи, свекруха почала мріяти з подвоєною силою.

– Мені хоч так, хоч так доведеться їх до себе жити забирати, у них грошей на орендування немає, – говорила вона, похнюпившись, – а де мені жити? У прохідній кімнаті? Хоч так, хоч так доведеться на дачу їхати і там сидіти, щоб нікому не заважати.

– Оце логіка! – відповіла я чоловікові на чергове прохання допомогти мамі облаштувати її сільський будинок, – Де їй жити! Прямо біда неминуча, або на дачі з частковими зручностями, або в прохідній кімнаті! А нічого, що можна інакше вчинити, нехай зовиця з чоловіком самі свої проблеми вирішують. Їй дочку шкода? А ми тут до чого?

Але свекруха знайшла «геніальну ідею», щоб мотивувати сина на потрібні їй (і Каті!) дії.

-Ми з тобою даруємо свої частки Каті, – запропонувала вона, – а я дарую тобі будинок в селі. Там гарний напрямок, земля одна скільки коштує. Потихеньку відремонтуємо разом, зате це буде твоя власність. Хіба погано мати будинок за містом? Влітку самі там будете весь час пропадати. І внучці там добре буде…

Я була проти, але чоловік сказав, що це його справа, його мати, його власність і все інше.

– Ми там прибудову ще зробимо, – сказав, – її запишемо вже на тебе, гроші, як не крути, спільні на ремонт підуть. Буде все по-чесному.

-Які гроші? – кажу, – У нас іпотека, ти не забув ще?

Але чоловіка було вже не втримати: знайшов підробіток, взяв кредит, почали ремонт і будівництво.

Виявилося, що фундамент міцний і можна зробити мансардний поверх, прилаштувати дві кімнати внизу з окремим входом.

– Цілий маєток виходить, – раділа свекруха, – краса. І ніхто нікому не заважатиме. Приїдете – ваш окремий вхід, мансарда з балконом, чай можна пити влітку.

Папери чоловік і Ірина Михайлівна оформили. Зовиця з радісним пританцьовуванням в’їхала в свою квартиру, мама поїхала в будинок, погодившись на перших порах пожити з частковими зручностями, а ми з чоловіком затягли паски.

– Треба скоріше колонку купувати і ванну робити, – квапила свекруха, – так незручно воду гріти на газу для всього. Я ж і забула, коли «так» жила. Хочеться комфорту. Як в цьому місяці не купимо плитку? Ну скільки ж ще чекати? В своє ж вкладаєте, треба вигадати.

Про те, що «своє» нам на фіг не треба було, поки зовиці не приспичило народжувати другу дитину, вже забулося. Прямо мантра: «за своє ж платите».

– Мені це своє, – відповіла я свекрусі, – далеко не життєво необхідне. А ось в дірявих чоботях я ходити не можу. І внучка ваша з куртки виросла. І іпотеку ще мінімум 5 років платити. І кредит вже брали на ремонт будинку, отже все поступово. І плитка почекає.

– Ти в комфорті живеш? – єхидно питала свекруха, – А я майже в сараї. У тазику миюся, а мені майже шістдесят, мені зручностей хочеться.

– Так і жили б в столиці, – відповідала я, – зі зручностями. Ви самі вибрали, хотіли дочці допомогти. Значить, потерпіть трохи.

Словом, цей самий «наш» з чоловіком будинок був 4 роки нашим головним болем і глибокою прірвою. Добре хоч, що чоловік зміг влаштуватися на нове місце роботи, оклад був більший, справа пішла жвавіше. Кредит виплатили, з іпотекою залишилося зовсім небагато, будинок добудували.

– Дрібні недоробки є, – сказав чоловік минулої весни, – але вже можна по ходу робити. Та й мама задоволена.

– Як знала я, що буде цей карантин, – підтверджувала задоволена Ірина Михайлівна, – підганяла вас. Приємніше ж в своєму домі його перечікувати буде, а не в кам’яному мішку. Тут і сад, і ліс, і річка.

Мене на роботі посадили на віддалену, потім має бути відпустка. Чоловік вирішив, що він може і поїздити на роботу. Одним словом, задумали ми в середині квітня перебиратися в свою прибудову з окремим входом, благо деякі меблі ми туди ще восени придбали.

Але виявилося, що перечікувати карантин в селі було зручніше і Каті з дітьми!

– А ми раніше встигли заселитися, – так нас зустріла в день заїзду зовиця на порозі окремого входу, – ми в середу приїхали, речі розклали.

-Катю, – кажу, – давай ти перейдеш на мансарду, ці дві кімнати ми з чоловіком робили під себе.

– З глузду з’їхала? – округлила зовиця очі, – Яка мансарда? Там сходи, у мене двоє маленьких дітей. І там мало місця, половину ж зайняв цей незграбний балкон. Ти що, хочеш, щоб мої діти покотилися на цих сходах? Ні вже, на мансарду не піду, навіть не подумаю.

– Ой, ну поступися! – з’явилася за спиною дочки Ірина Михайлівна, – Вона раніше вас встигла приїхати, речі розклала, тепер знову тяганину заводити і перетягувати?

– Знову тяганину і перетягувати, – кажу, – нас ніхто не попереджав, що Катя планує зайняти прибудову.

– А з якого переляку я буду попереджати? Я до мами їхала рідної, – посміхнулася зовиця.

– Цей будинок не належить твоїй мамі, – кажу вже на нервах від нескаламученого нахабства, – ні, конкретно ця прибудова навіть братові твоєму не належить. Це моя власність, отже або мансарда, або кімната твоєї мами.

Психували на мене обидві: і свекруха, і зовиця. Чоловік давай танцювати, згладжувати конфлікт:

– Ну справді, маленькі ще у Каті дітки, раптом впадуть, та й маленька мансарда…

– Я не для того, – сказала я чоловікові, – майже 5 років заощаджувала на всьому і борги віддавала за це будівництво, щоб тіснитися на мансарді, поступившись двома своїми кімнатами твій сестрі і її родині. Катя звикла, що їй всі поступаються і вирішують її проблеми? Ви можете продовжувати це, але без мене.

– Ти уявляєш, – запитує Катя, – як ми будемо всі разом тут жити ціле літо після такого твого концерту?

– Не знаю, – кажу, – я буду жити спокійно у себе вдома, а ти можеш поїхати до себе.

Зовиця волала ще кілька годин, потім на мансарду понесла свої речі свекруха, всім виглядом даючи мені зрозуміти, як важко їй підніматися по сходинках. Через день Катя з дітьми повернулася в місто.

– Вижіла ти мою дочку звідси, – приречено заявила Ірина Михайлівна.

Я знизала плечима: вижила, значить вижила. Мій будинок, кого хочу, того і виживаю. Півтора місяці ми зі свекрухою не розмовляли. А потім вона теж з’їхала в столицю. Навіщо, спитаєте?

Зовиця з чоловіком розійшлася, допомагати ростити дітей тепер Каті повинна була мама, заселилася таки в прохідну кімнату.

Я не знаю, заїде чи ні Ірина Михайлівна на дачу влітку, ми з нею ледь спілкуємося тепер, я не заперечую проти її перебування там і проти племінників чоловіка. Нехай живуть, але не в тій половині, яку я приготувала для себе.

Нехай стоїть закрита, якщо у нас часу влітку не буде там жити. Але нахабна Катя туди не в’їде ні за яких обставин. І крапка.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page