Людмила – статна і красива жінка, про таких говорят “вогонь”. На новій роботі вона потоваришувала з колегою. Жанночка – мати-одиночка, маленька, щупленька, сіренька, наче та мишка.
Оточуючі говорили: “Нуу, не пощастило бідоласі, кому така потрібна?”
Жанночку жаліли та намагалися допомогти. Ось і Людмила. Не просто потоваришувала з колегою, а взяла її під опіку. Віддавала речі її дитині, допомагала у побуті, знайомила її з потрібними людьми, запрошувала у гості з приводу та без. Ну і, звичайно, залучала свого чоловіка для допомоги Жанні у будь-яких чоловічих питаннях, на кшталт “кран потік, гардини повісити, тяжкості з місця на місце переставити, картоплі привезти” і таке інше.
Чоловік Женя відбрикувався і посилався на те, що він хоче жити своєю, а не шведською сім’єю, що не зобов’язаний, що йому заважає чужа людина вдома що після роботи він хоче спокійну вечерю, диван та телевізор, а не ось це усе.
Його соромили – тобі складно, чи що? Нещасній жінці й так не пощастило. Та що ти, не чоловік, не можеш знедоленій допомогти? Вимовляли дружина і навіть батьки.
І ось одного разу, темного холодного зимового вечора, Жанночка забігла до них на хвилинку, а затрималася до самої ночі. І коли настав час йти додому, Людмила, звичайно, відправила чоловіка її проводжати. Ну, а як інакше? Ти не чоловік чи що? Якщо не ти, то хто?
Женя бурчав, дорікав жінкам, що ті так засиділися. Пропонував переночувати у них – але так Жанні не можна, вдома ж дитина! Ну, словом, він пішов. І не повернувся. Через кілька місяців розлучився з Людмилою, а через рік у них з цією Жанночкою народилася дитина, дівчинка.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
