Женя вже встигла побувати заміжньою у свої 25 років. Доньці було 3 роки, коли вона розлучилася і тепер із захопленням насолоджувалася життям. Хороша робота, вдома спокій та тиша без чоловіка та його матусі, чудова донька.
Зарплати вистачало на всі забаганки, вільний час випадало і з подружками погуляти і в театр сходити. Женя могла дозволити найняти няньку за потреби. Загалом, усе було непогано.
Правда мати зі своїми подружками зітхали — мовляв, знайшла б собі чоловіка, бо якось не по-людськи одній жити. Женя посміювалася та відмахувалася. Їй і так було добре.
Чоловік у неї був для періодичних зустрічей та спільних походів у кафе, а більшого їй поки що не хотілося. Але, минуло два роки і Женя якось почала почуватися неповно чи що. На роботі всі дівчата одружені, у них якісь свої справи, розмови, жарти.
Подружки теж усі з печатками у паспорті, а вона все одна. Мати все більше зітхала, по незаміжжю доньки. Подружки косилися і зітхали, пропонуючи познайомити Женю хоч із кимось.
І ось у філії компанії-партнера Женя познайомилася з місцевим співробітником. Він працював системним адміністратором і був досить привабливим, і ніяк не підходив на героїв анекдотів та байок про людей цієї професії.
Вони почали зустрічатися, і незабаром Олександр покликав Женю заміж. Дитина його не бентежила – він її просто ігнорував, що Женю цілком влаштовувало.
Не сказати, щоб вона дуже закохалася, але нарешті стала як всі і перестала випадати якихось рамок, які Жені стали здаватися дуже важливими.
За три роки сімейного життя Женя дізналася, що таке чоловік безробітний, який любить і випити та інші речі. А ще вона народила йому сина, якого чоловік ігнорує з тією самою впевненістю, що й падчерку.
Нещодавно я зустріла її випадково на ринку. Женя тягла сумки до машини, і я трохи допомогла. Потім зайшли до кафе побалакати. Вона запитала, як я живу, я відповіла що так само. Ні, заміж не збираюсь. Була, дякую, не хочу більше.
Чоловік, так, є. Гарний надійний. Люблю, коли він приходить, а ще більше, коли він іде. Мені дуже затишно однієї у своєму будинку, з моїми дітьми, з моїм собакою.
Женя зам’ялася, і сказала: «Стривай, але без чоловіка — адже це якось неправильно жити». Я здивувалась і запитала, де це написано?
– Ну, як де всі кажуть та й статус це підвищує. Ось без чоловіка ніби не жінка зовсім.
– Ну, мені такого ніхто не казав, – я засміялася, – у мене все гаразд. Кожному своє мені здається.
І Женя змовчала, помішуючи кавою пластиковою ложечкою.
– Знаєш, — сказала вона нарешті, — я нещаслива у шлюбі. Чоловік лінивий, любить випити, працює місяць, потім півроку сидить удома, я тягну всю сім’ю. Діти йому не цікаві.
– Стривай, – здивувалася я, – а навіщо ти з ним таким живеш? Навіщо дитину рік тому народила? Ти ж знала, що він із себе уявляє!
– Ну, я не можу розлучитися. Ким мене тоді рахуватимуть? Це ж друге розлучення буде. І взагалі — який не є, а чоловік. Ну, та з вадами, а в кого їх немає?
Краще такий, ніж жодного. Ти взагалі собі знайти нікого не можеш ось стверджуєш, що тобі й одній добре. Я хмикнула, і звернула розмову на іншу тему.
Коли я йшла додому, я згадувала іншу Женьку: веселу, безтурботну, яка живе щасливо і весело, обожнює свою доньку. А сьогодні я побачила посірілу, замотану та й що там говорити — стару жінку. Адже їй немає ще тридцяти…
Може якби її так не говорили вийти швидше заміж знову, хоч би для галочки, бути як усі — вона знайшла б своє щастя, а може залишилася б одна щаслива — не знаю. Я зрозуміла лише одне, вона ніколи не розлучиться з цим чоловіком.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
