— Жінка без чоловіка — це як хата без даху, — пафосно промовила мати, витираючи вигадану сльозу. — Тоді я буду хмарочосом, мамо, мені дах від Сергія не потрібен, бо під ним занадто душно. Цей сімейний обід обіцяв стати останнім мирним вечором у моєму домі.
Я розгладжую скатертину на кухонному столі, вслухаючись у монотонне цокання старого годинника. У квартирі пахне свіжою випічкою та спокоєм. Це мій простір, де кожна річ стоїть там, де я її поклала. Але щоразу, коли на екрані телефону висвічується ім’я матері, цей спокій починає хитатися. Мені сорок два, у мене успішна кар’єра, затишний дім і повна відсутність бажання ділити свій побут із кимось заради сумнівного статусу заміжньої жінки.
Телефон вібрує на стільниці. Я знаю, про що буде розмова. Вона завжди починається однаково.
— Ганно, ти знову обідаєш на самоті? — голос мами звучить так, ніби я перебуваю в зоні лиха.
— Мамо, я обідаю з насолодою. У мене тиша і смачна їжа.
— Тиша — це для тих, кому за вісімдесят. Тобі треба, щоб у хаті хтось тупав, щоб хтось запитав, де його чиста сорочка. Ми з батьком не вічні. Хто тобі склянку води подасть, як занедужаєш?
Я заплющую очі. Ця склянка води вже стала символом мого нібито нещастя. Микола, мій батько, підключається до розмови на задньому плані. Його бас завжди додає ситуації ваги.
— Ганно, досить уже перебирати. Ми знайшли тобі варіант. Пам’ятаєш Сергія, сина нашої сусідки? Він розлучився, чоловік господарський, руки золоті.
— Тату, мені не потрібні золоті руки Сергія. У мене є майстер на всі випадки життя, якому я плачу за роботу, а не за те, щоб він сидів у мене на дивані і вимагав вечерю.
— Ти стала занадто горда, — зітхає мати. — Жінка має бути при чоловікові. Це порядок речей. Ти ж скоро зовсім здичавієш у своїх чотирьох стінах.
Ми розмовляємо ще хвилин десять, і кожна фраза — як камінь у мій город. Вони не чують мене. Вони бачать лише порожнечу там, де я бачу свободу.
Наступної суботи я поїхала до них. Хотіла як краще, привезла подарунки, надіялася на нормальну розмову. Але щойно ми сіли за стіл, почалося старе. Мати виставила найкращий сервіз, батько поправив краватку. Я зрозуміла: вони когось чекають.
— Тільки не кажіть, що ви покликали Сергія, — я відклала виделку.
— А що такого? — мати невинно подивилася на мене. — Просто чаю поп’ємо. Він самотній, ти самотня.
Дзвінок у двері розрізав повітря. У коридорі почувся важкий тупіт. Сергій зайшов із виглядом людини, яка вже все за мене вирішила. Він сів навпроти, розклав лікті на столі, займаючи весь мій простір.
— Ну що, Ганно, як воно — одній жити? Не нудно? — запитав він, гучно сьорбаючи чай.
— Мені ніколи не буває нудно із самою собою, Сергію.
— То ти просто нормального чоловіка не мала. Жінці треба, щоб її хтось у руках тримав, щоб порядок був. Я от люблю, коли на столі перше, друге і компот. І щоб шкарпетки не шукати по всій хаті.
Я дивилася на його великі руки, на крихти хліба, що застрягли в його светрі, і відчувала, як усередині закипає протест. Це саме те життя, від якого я втекла. Побут, який поглинає особистість. Обов’язки, які не приносять радості, а лише втому.
— І як часто ти плануєш, щоб тобі ці шкарпетки прали? — запитала я з іронією.
— Ну, як положено. Жіноча справа — дім, чоловіча — спокій забезпечити. Я от на риболовлю люблю їздити, мені треба, щоб по поверненню було де відпочити.
Мати схвально кивала, батько підливав йому чаю. Вони бачили в ньому порятунок для мене. А я бачила клітку. Клітку з випраних сорочок і нескінченного готування їжі для людини, яка навіть не запитає, як минув мій день.
— Знаєш, Сергію, я дуже люблю свій пральний автомат і не хочу ділити його з твоїми речами, — спокійно сказала я.
У кімнаті запала тиша. Батько відкашлявся, мати зблідла.
— Ганно, ну як ти можеш так грубо? — прошепотіла вона.
— Це не грубість, мамо. Це правда. Ви хочете, щоб я стала придатком до чийогось побуту тільки тому, що вам так спокійніше. Ви не питаєте, чи щаслива я. Ви питаєте, коли я нарешті стану як усі.
Сергій відставив чашку. Його обличчя стало червоним.
— Та кому ти потрібна будеш через п’ять років? — видав він. — Зараз ще куди не йшло, а потім і дивитися ніхто не схоче. Сиди далі зі своїми книжками.
Він пішов, гучно грюкнувши дверима. Батьки дивилися на мене так, ніби я щойно зруйнувала їхнє життя.
— Ти його образила, — сказав Микола. — Хороший чоловік, надійний.
— Тату, він не чоловік для мене. Він — тягар. Я не хочу витрачати свій час на обслуговування чужих потреб. Мені подобається прокидатися в чистому ліжку, пити каву в тиші і планувати свій день так, як хочу я.
— Це егоїзм, Ганно, — мати витирала сльози. — Ти живеш тільки для себе. А як же обов’язок? Як же родина?
— А чому родина — це обов’язково самопожертва? Чому я повинна страждати, щоб ви могли сказати сусідам, що я заміжня?
Я поїхала від них раніше, ніж планувала. Дорогою додому я думала про те, скільки жінок навколо живуть у такому пеклі щодня. Вони терплять зневагу, втому, нескінченне прибирання і готування, аби тільки не почути в спину слово самотня. Але ж самотність удвох набагато страшніша за тишу у власній квартирі.
Коли я зайшла додому, мене зустрів аромат лаванди. Я зняла взуття, поставила його на полицю. Ніхто не розкидав речі, ніхто не чекав від мене звіту. Я підійшла до вікна. Вечірнє місто миготіло вогнями.
Мої подруги часто скаржаться на своїх чоловіків. Одна розповідає про нескінченні претензії, інша — про те, що забула, коли востаннє читала книгу, бо весь час іде на дітей та кухню. Вони дивляться на мене з прихованою заздрістю, хоча на людях продовжують підтримувати міф про щасливе сімейне життя.
— Ти така смілива, — сказала мені якось Марина, моя давня приятелька. — Я б не наважилася залишитися сама. Боюся осуду.
— А ти не бійся осуду, бійся прожити не своє життя, — відповіла я тоді.
Зараз, сидячи на підвіконні, я розумію, що боротьба з батьками — це лише частина проблеми. Головна проблема в суспільстві, яке досі вважає жінку неповноцінною без штампа в паспорті. Ніби всі мої досягнення, мої подорожі, мої знання не мають значення, якщо поруч не сидить Микола чи Сергій, який вимагає уваги.
Вчора я знову розмовляла з мамою. Вона змінила тактику. Тепер вона не свариться, а жалібно зітхає.
— Миколо, подивись, яка Ганна стала бліда. Це все від того, що вона про себе не дбає. Був би чоловік, він би простежив, щоб вона вчасно їла.
— Мамо, я доросла жінка. Я сама вирішую, коли мені їсти.
— Ох, доню, ти все сприймаєш як напад. Ми ж просто хочемо, щоб ти не була покинутою.
Покинутою ким? Собою? Я якраз нарешті знайшла себе. Я навчилася чути свої бажання, а не чужі накази.
Цікаво, чому в нашому світі жіноче щастя завжди прирівнюють до служіння іншим? Чому самодостатня жінка викликає стільки роздратування та нерозуміння? Я бачу, як люди намагаються знайти в моєму житті якусь приховану трагедію. Вони не вірять, що можна просто насолоджуватися життям без супутника, якого тобі нав’язали традиції.
Моя квартира — це моя фортеця. Тут немає місця для токсичних розмов і побутового рабства. Я готую вечерю тільки тоді, коли маю натхнення. Я можу цілу ніч дивитися фільми або працювати над новим проектом, і мені не треба виправдовуватися за вимкнене світло чи шум ноутбука.
Батьки продовжують шукати мені кандидатів. Вони надсилають фотографії якихось знайомих, розповідають про їхні квартири та машини. Вони не розуміють, що я не купую річ. Я обираю долю. І моя доля зараз виглядає саме так — вільною від стереотипів і чужих очікувань.
Я дивлюся на свої руки. Вони не втомлені від важкої праці по дому, на них гарний манікюр. Мої очі світяться не від того, що чоловік похвалив суп, а від того, що я реалізувала складний проект на роботі. І це дає мені набагато більше сил, ніж будь-які слова Сергія про порядок і сорочки.
Микола і мати знову дзвонять. Я не беру слухавку. Сьогодні я хочу побути в тиші. Сьогодні я хочу просто бути.
Я знаю, що попереду ще багато таких розмов. Знаю, що на кожному сімейному святі мене будуть розглядати під мікроскопом, шукаючи ознаки старіння чи смутку. Але я готова до цього. Бо ціна мого спокою — це моя свобода. І я не збираюся її продавати за склянку води в старості, яку, до речі, мені може подати і служба доставки, і добрий сусід, або я сама, поки маю сили.
Світ змінюється, але деякі люди застрягли в минулому столітті. Вони міряють успіх кількістю випраних речей і наявністю обручки. Я ж міряю його внутрішнім комфортом.
Коли я врешті відповідаю на дзвінок, голос батька звучить суворо.
— Ганно, ми з мамою вирішили, що тобі треба поїхати у відпустку. Ми дамо грошей, тільки візьми з собою когось… ну, хоча б подругу, а краще — того Сергія, він теж хотів на море.
Я посміхаюся.
— Тату, я вже купила квиток. В один бік, до свого щастя. І там лише одне місце — для мене.
Вони замовкають. Можливо, колись вони зрозуміють. А можливо — ні. Це вже не має значення. Моє життя належить мені, і я не дозволю нікому перетворити його на чернетку для чужих сценаріїв.
Я вимикаю телефон і ставлю на програвач стару платівку. Музика заповнює кімнату, витісняючи залишки чужих голосів. Я підходжу до дзеркала і бачу впевнену жінку, яка точно знає, чого вона хоче. І в цьому списку немає місця для чужих шкарпеток.
Чи справді самотність є такою страшною, як нам її малюють, чи це просто зручний інструмент контролю над тими, хто наважився бути щасливим по-своєму? Що важливіше: схвалення родичів чи власне відчуття повноти життя в тиші власного дому?
