— Жінка, яка не хоче стояти біля плити, просто не любить свого чоловіка, — кинув Назар, заглядаючи в порожній холодильник. Ця фраза стала останньою краплею в моєму терпінні, і я вирішила показати йому, на що здатна розгнівана дружина.
Коли я виходила заміж за Назара, мені здавалося, що ми ідеальна пара сучасних людей. Ми обоє працюємо, будуємо плани на майбутнє і маємо спільні інтереси. Проте вже через кілька місяців спільного побуту я зрозуміла, що уявлення мого чоловіка про сімейне щастя застрягли десь у минулому столітті. Головним каменем спотикання стала звичайна кухня. Я ніколи не приховувала, що кулінарія — це не моє покликання. Для мене їжа — це лише спосіб підтримати сили, а не культ чи мистецтво. Але Назар вважає інакше.
Ранок у нашій квартирі зазвичай починається з його незадоволеного погляду в бік холодильника. Навіть якщо там є свіжі продукти, йому обов’язково потрібно щось складне та вишукане.
— Галю, а де налисники з сиром? — запитав він сьогодні, заглядаючи в порожню каструлю.
— Назаре, я встала о шостій ранку, щоб встигнути підготувати звіт. У холодильнику є йогурт і фрукти, це чудовий сніданок.
— Хіба це їжа для чоловіка? Моя мама завжди готувала гаряче з самого ранку. Дім має пахнути випічкою, а не папером.
Такі розмови відбуваються щодня. Я відчуваю, як у мені закипає роздратування, але намагаюся тримати себе в руках. Моя робота в юридичній фірмі вимагає величезної концентрації та часу. Коли я повертаюся додому о восьмій вечора, єдине, про що я мрію, — це теплий душ і спокій. Але замість відпочинку на мене чекає чергова порція дорікань.
Одного вечора я прийшла пізніше, ніж зазвичай. Назар уже був удома, він сидів на дивані та дивився телевізор. На столі було пусто.
— Що сьогодні на вечерю? — навіть не повернувши голови, запитав він.
— Я замовила піцу, її мають привезти за десять хвилин.
— Знову доставка? Ти ж знаєш, що я люблю домашню їжу. Хіба так важко приготувати хоча б печеню?
— Так, Назаре, важко. Я працювала десять годин. Чому ти сам нічого не приготував, якщо прийшов раніше?
— Бо це не чоловіча справа. Я заробляю гроші, щоб у домі був порядок і смачна їжа.
Ці слова стали для мене справжнім відкриттям. Ми обоє заробляємо приблизно однаково, проте він чомусь вирішив, що його втома важливіша за мою. Його мама, пані Ольга, тільки підливає олії у вогонь. Кожного разу, коли вона приходить у гості, вона починає проводити ревізію на моїй кухні.
— Галочко, чому в тебе в морозилці напівфабрикати? — каже вона з таким виглядом, ніби знайшла там щось заборонене.
— Бо це зручно, пані Ольго. У мене немає часу ліпити вареники щовечора.
— Жінка має створювати атмосферу. Назарчик звик до домашнього тепла. Ти ж не хочеш, щоб він шукав це тепло в іншому місці?
Ці натяки на те, що я маю бути ідеальною господинею, щоб втримати чоловіка, викликають у мене лише огиду. Я не вважаю, що моя цінність як особистості чи дружини вимірюється кількістю страв на столі. Ми намагалися говорити про це багато разів. Я пропонувала найняти людину, яка б готувала, або купувати готову їжу в перевірених місцях. Але Назар непохитний. Для нього важливо саме те, щоб готувала я.
— Це акт любові, — стверджує він. — Коли ти готуєш для мене, я відчуваю, що ти дбаєш про мене.
— А коли ти бачиш, що я ледь тримаюся на ногах від утоми, і все одно вимагаєш три страви, це теж акт любові? — запитала я його нещодавно.
Він нічого не відповів, просто пішов у іншу кімнату. Наступного дня ситуація повторилася. Я вирішила провести експеримент і цілий тиждень нічого не готувала взагалі. Я купувала їжу лише для себе, а йому залишала порожній стіл. На третій день почалася справжня буря.
— Ти навмисно це робиш? Хочеш мене довести? — кричав він у коридорі.
— Я хочу, щоб ти зрозумів: я не кухар. Я твоя дружина. Якщо тобі потрібна вечеря, давай готувати разом або вирішувати це питання інакше.
— Ти просто егоїстка. Ти думаєш тільки про свій комфорт і кар’єру.
Після цієї сварки ми не розмовляли кілька днів. Я почала задумуватися, чи справді ми підходимо один одному. Якщо базові побутові питання викликають такий спротив, то що буде далі? Можливо, він шукає не партнерку, а обслуговуючий персонал з функцією дружини?
Моя подруга Олена каже, що я занадто різка.
— Галю, ну невже тобі так важко раз на тиждень щось спекти? Чоловіки люблять увагу.
— Олено, справа не в пиріжках і тортах. Справа в повазі до мого часу і моїх сил. Якщо я почну поступатися тут, завтра він вимагатиме, щоб я прала його шкарпетки вручну.
Я згадую, як починалися наші стосунки. Тоді ми багато гуляли, їли вуличну їжу і сміялися. Він ніколи не висував претензій. Куди подівся той хлопець? Чому штамп у паспорті раптом перетворив його на вимогливого пана?
Вчора він повернувся з роботи з квітами. Я вже зраділа, подумала, що він усе зрозумів.
— Це тобі, люба. А я купив качку. Давай запечемо її разом?
— Я не вмію запікати качку, Назаре. І я дуже втомилася.
— Я допоможу! Я буду подавати тобі інгредієнти.
У результаті допомога закінчилася тим, що він сів за комп’ютер, а я три години поралася з тією птицею, яку в результаті ми навіть не змогли доїсти. Я відчувала себе повністю спустошеною. Це була не спільна вечеря, а чергове виконання його забаганки під соусом романтики.
Сьогодні я знову на роботі. Я дивлюся у вікно і не хочу повертатися додому. Мені страшно, що там знову почнеться обговорення меню. Я люблю Назара, але я не хочу витрачати своє життя на кухні. Я хочу розвиватися, читати книжки, подорожувати, а не вивчати рецепти соусів.
Найбільше мене засмучує те, що він не чує моїх аргументів. Для нього моє небажання готувати — це ознака нелюбові. А для мене його вимога готувати — це ознака неповаги. Ми зайшли в глухий кут, з якого я не бачу виходу.
Чи повинна жінка ламати себе заради спокою в сім’ї, якщо її таланти лежать зовсім в іншій площині? Де межа між компромісом і втратою власного я?
Я часто думаю про те, як живуть інші пари. Невже всі жінки навколо справді в захваті від щоденного стояння біля плити? Чи вони просто мовчать і терплять, бо так прийнято? Я не хочу бути частиною цієї системи. Я хочу, щоб мене цінували за мій розум, за мою підтримку, за те, що я поруч у важку хвилину, а не за вміння смажити котлети.
Назар знову написав мені повідомлення:
— Купив рибу. Чекаю на смачну вечерю.
Я дивлюся на екран телефону і відчуваю, як усередині все стискається. Я не куплю рибу. Я куплю салат у найближчому магазині. І я не знаю, чим закінчиться цей вечір. Можливо, це буде остання крапля в нашій історії, а можливо — початок нової, де ми нарешті навчимося чути один одного. Але поки що я просто сиджу в офісі та намагаюся відтягнути момент повернення додому.
Сімейне життя виявилося набагато складнішим, ніж у фільмах. Там ніхто не показує нескінченні суперечки через немитий посуд чи сиру їжу. Там усе закінчується на весіллі, а насправді після нього все тільки починається. І іноді найскладніше — це не подолати великі проблеми, а впоратися з дрібними побутовими розбіжностями, які по краплі вимивають усе добре, що було між людьми.
Я не знаю, чи зможемо ми знайти баланс. Назар занадто тримається за свої ідеали, а я занадто ціную свою свободу. Але я точно знаю одне: я не буду готувати ту рибу.
Як ви вважаєте, чи варто йти на такі побутові поступки заради збереження стосунків, чи це прямий шлях до втрати поваги до себе?
Будь ласка, поставте свою вподобайку і напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю ситуацію, адже ваша думка дуже важлива для того, щоб зрозуміти, як діяти далі в такому конфлікті.
