Жінки поділяються на жінок і на… дуже жінок. Волею долі я опинилася в обласній лікарні. сумна, прямувала на медсестринський пост, щоб дізнатися, в якій палаті мені належить провести кілька непростих днів. Біля однієї з палат стояла худенька невисока жінка в яскравому красивому халаті. Я не пам’ятаю обличь сусідок по палаті. Пам’ятаю тільки Олену…
Жінки належать до жіночого роду. Але всі ми різні.
Здається, все зрозуміло: ось жінки, а ось чоловіки. Але не все так просто, як здається. Жінки поділяються на жінок і на… дуже жінок. Не згодні?
Чому ж тоді одним з нас дуже важливо бути впевненими в своїй красі і привабливості? Причому, в будь-якій ситуації: чи то вихід «у світ» або на роботу, винесення сміття або щоденний похід в магазин. А іншим достатньо затишного і тихого маленького світу, зручного непомітного одягу, вони щасливі з «кінським» хвостиком сіренького волосся, з сумками, які не знають, що таке косметичка, з поличками у ванній, що ніколи не бачили тюбиків з кремами всяких фірм і форм. Їх не хвилюють розмови про «правильну їжу», правильна їжа для них – «смачна і ситна», а без м’яса з картоплею і їжа не їжа…
Волею долі я опинилася в обласній лікарні. Сумна, прямувала на медсестринський пост, щоб дізнатися, в якій палаті мені належить провести кілька непростих днів. Біля однієї з палат стояла худенька невисока жінка в яскравому красивому халаті, її світле фарбоване волосся, укладене в акуратну високу зачіску і обличчя з яскравим макіяжем, мимоволі привернули мою увагу. Вона виглядала як якесь чужорідне явище на тлі непоказних лікарняних стін і блідих пацієнтів, що стомлено бредуть по коридору.
Проходячи повз жінку, я подумала: «Чекає когось, чи що? Намарафетилась, як… »
Дізнавшись у медсестри номер палати, я вирушила шукати своє тимчасове місце проживання. Мене чекала палата, біля якої бачила яскраву жінку. Зараз її не було на місці.
Увійшовши в палату, я відразу побачила її. Вона сиділа на ліжку, а навколо скупчилися жінки, про щось розмовляючи з нею. Привітавшись, я почала обживатися на ліжку, що стало моєю особистою «кімнатою» на кільк днів.
Дивно, в звичайному житті для комфорту нам потрібно безліч різних речей і особистий простір, але потрапляючи в такі умови, задовольняємося ліжком і тумбочкою і, як не дивно, швидко обживаємося і адаптуємося…
Зайнята думками про своє, жаліючи себе, я з неприязню поглядала в бік розмальовані дами, дивуючись її бажанням привертати до себе увагу в цій обителі.
Хвилин через десять двері палати відчинилися, увійшла медсестра, тримаючи в руках лікарняну сорочку яскравого зеленого кольору.
– Пора! – підійшовши до яскравої блондинки, сказала вона, віддаючи їй сорочку.
Блондинка, охнувши, притиснула руки до нафарбованого рота.
– Тримайся, Оленко! Все буде добре! – взялися підбадьорювати її сусідки по палаті.
Олена швидко скинула з себе халат, накинула зелену сорочку. Дві медсестри вкотили в палату каталку, поклали на неї жінку і, легко маневруючи громіздкою технікою, пішли.
Забувши про свої переживання, я з хвилюванням дивилася на зачинені двері.
– Відвезли Оленку, – прошепотіла жінка, що лежала на сусідньому ліжку.
– А що з нею? – пошепки запитала я.
– На операцію складну повезли.
Мої очі, кілька днів примружені від постійного болю, широко відкрилися.
– Так, – зітхнувши, ствердно додала жінка, – збирала яблука, захотіла дістати ті, що високо на дереві, залізла на нього, не втрималася, впала на землю, вдарилася дуже. Кілька днів у своєму місті в лікарні лежала, два дні тому привезли сюди, зовсім погана була. Лікарі сказали, що одтн з органів врятувати не можливо. треба видаляти. Оленка переживає дуже, що не витримає. Вчора плакала весь день. Потім вийшла з палати. Думали всі: куди пішла? Виявляється, до лікаря ходила, вмовила, щоб дозволив нафарбованій в операційній з’явитися. Дозволив! Хоча це ж заборонено. Це її трохи заспокоїло. Розумієте, переживає, що не отямиться, але ще більше переживає, що негарна буде лежати, коли з нею прощатися будуть! Вранці, як прокинулася, почала марафет наводити: причесалася, нафарбувалася. Ми її, як могли, підтримували.
– Ну і ну! – тільки й змогла відповісти я, мимоволі засоромившись свого страху, і дивуючись силі цієї тендітної жінки.
Минуло виснажливих дві години. Нарешті двері палати розкрилася і каталку з Оленою, підкотили до її ліжка. Швидко і вміло переклавши жінку на ліжко, санітари пішли, попередивши всіх, щоб води Олені не давали, а тільки губи змочували.
Хвилин двадцять вона лежала тихо, навіть безтурботно. Вона була схожа на королеву. Копиця світлого фарбованого волосся, зібраного у високу зачіску, густі нафарбовані чорні вії, легкий рум’янець, яскраві губи створили диво. Вона не була схожа на людину, що щойно втратила один з життєвих органів. Здавалося, спить жінка, яка повернулася з банкету.
Несподівано мені в голову прийшла думка: «А якби з нею трапилося непоправне, вона дійсно виглядала б красунею!..»
А потім відвідала мене інша думка: «Чи змогла б я думати про красу в подібній ситуації?» Знаючи себе, думаю, що ні. Хоча завжди стежу за собою, чепурюся, навіть якщо доводиться вийти у двір винести сміття.
Прийшовши до тями, радіючи подарованій можливості жити, Олена кілька днів тішила нас розповідями про свою нелегку, навіть важку жіночу долю. Розповіді Олени про сумні, невеселі події її буття, були пронизані тонким гумором і самоіронією, змушували нас голосно сміятися, забувши про проблеми і печалі.
…Минуло кілька років відтоді. Я не пам’ятаю обличь сусідок по палаті. Пам’ятаю тільки Олену.
Автор: Тетяна Вяткіна
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
