Я хочу розповісти свою історію і почути думку збоку. Чи справді і ви всі так вважаєте?
Я з Полтави, мій чоловік теж. Живемо ми у приватному секторі, у власному будинку. Правда, вже більше 30 років ми з чоловіком живемо на відстані. Все банально, я – заробітчанка.
У нас з чоловіком троє дітей-погодок. Коли вони народилися одне за одним, у чоловіка буле хороша робота, тому навіть після виходу з декретної відпустки після найменшої дитини я могла собі дозволити якийсь час не працювати, а займатися дітьми.
Минуло кілька років, наші донечки й син підростали, і тут нашу родину спіткали невдачі. Чоловіка Матвія підвело здоров’я, і він вже не міг працювати на тій посаді, що раніше. Його понизили, зарплата суттєво зменшилася, а ще через кілька років йог ой зовсім скоротили.
Тепер навпаки офіційно працювала лише я, Матвій перебивався підробітками. Але грошей критично не вистачало, діти росли і їх запити й потреби зростали разом з ними.
Водночас не стало свекра, а мама чоловіка якось швидко здала й майже злягла, чоловік мав її доглядати.
І ось коли зовсім тяжко стало, однокласниця Тамара, яка давно поїхала працювати в Італію, та там і залишилася, запропонувала і мені їхати до неї і спробувати щастя. Ми з чоловіком і батьками порадилися й вирішили, що треба мені їхати. Моя мама пообіцяла максимум допомоги з дітьми.
Мені тоді було 38 років, дітям – 18, 16 і 15 років. Так почалися довгі роки мого заробітчанства. Було не легко, поки освоїлася, вивчила мову. Хоч Тамара спочатку й дуже допомогла, та на адаптацію пішло кілька років.
Ну а потім все якось налагодилося, установилося, ми всі звикли. Я доглядала літніх людей, отримувала досить хороші гроші, їздила раз на рік додому у відпустку. А крім того, живучи в Італії. де чудовий клімат, екологія і харчування, я намагалася слідкувати за собою, підтримувати здоров’я.
Періодично у мене ставалися і Італіє романи, я не стидаюся цього і мене не мучить сумління, адже я жінка, яка утримує всю родину в Україні і теж хоче іноді відчувати себе щасливою, гарною, бажаною. навіть зараз у мене в Італії є чоловік, мого віку, ми з ним іноді чудово проводимо час.
При цьому я дуже люблю свою родину і чоловіка, і вони мене також. Просто таке життя. і я цілком допускаю, що й мій Матвій не був святим, що ж вдієш, коли ми так довго часу живемо на відстані.
Отже, зараз мені 70, я провела більше 30 років в Італії, у всіх трьох дітей по квартирі й машини, чоловік не працює багато років, доглядав усіх наших батьків, а я – фінансова сторона. Вдома – ремонт, хороший автомобіль у Матвія. Діти й онуки завжди мають від мене гарні подарунки на свята.
Мені ще залишилося допрацювати в Італії один рік, щоб мати нормальну італійську пенсію. Але минулого тижня я приїхала на два місяці додому у відпустку. І скучила за рідними, і справ вдома назбиралося.
Кілька днів провела з родиною, побачилася з усіма найріднішими, а вчора вже зібралися за одним столом з рідними, кумами посидіти, як це завжди буває коли я приїжджаю.
Ну й ось в розмові за столом я і похвалилася, що на підтяжку обличчя лягаю в середу, що робила це вже 15 років тому і ось знову пора. А в Італії і дорожче набагато, та й спеціалісти у нас кращі.
І тут як почалося за столом, ви не уявляєте! Накинулися на мене всі присутні жінки, навіть дочки кивали, що я роблю нісенітниці, що не можна так у моєму віці і кому воно треба взагалі й так далі, та краще б я гроші на благодійність чи армію чи переселенцям віддала і таке інше. Просто як шуліки накинулися!
Я поставила всіх на місце, сказала, що це особисто моя справа і аж ніяк не їхня, і вони не мають права мене критикувати й засуджувати, але вечір був зіпсований.Чоловік сказав мені потім не сприймати близько, але як?
Що це, заздрість, чи дійсно вони так вважають? Хіба я не маю права за те, що утримую свою родину, готую їсти, мию, прибираю і ношу горщики не одне десятиліття в чужій країні – а це, повірте, не легко! – подарувати собі те, що мені потрібно, тим паче, я сама все оплачую?
Просто я дивилася на цих своїх родичок за столом, які вже у 50-60 просто старі вимотані життям баби, які радять мені, як жити, і вчать, що можна, а що -ні, і думала: жінки, та що з вами в Україні? Чому ви так себе не любите?
Я розумію, що важкі часи, але й я прожила нелегке життя, то чи справді такий вже гріх хотіти мати молодше обличчя і особисте життя в мої 70 років?
Автор – Олена М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.