Вирішили ми з чоловіком Костею на першу річницю нашого весілля поїхати в гори, в Карпати, які обоє дуже любимо.
Гроші дозволяли, то ми вирішили викупити ціле купе. Їхати нам треба було торохи більше доби, тому якби нам не пощастило з попутниками, поїздка видалася б так собі. От ми з Костиком і перестрахувалися.
Накупували всякої смакоти і вина, спакували валізи і поїхали на вокзал. Біля вагона провідниця підозріло оглянула наші чотири квитки, але питати нічого не стала.
Ми з комфортом розташувалися, розклали речі так, як нам було зручніше за все. Так класно було розуміти, що не потрібно ховати гаманець, телефон та інші цінності… Кілька раз до нас в купе заглядала якась тітка, але ми не надали цьому значення, а просто закрили двері.
Потім ми накрили на стіл, випили по келиху і почали дивитися фільм на планшеті. Через якийсь час мені знадобилося вийти. Коли я вже підходила до туалету, мене наздогнала жінка, яка заглядала до нас.
– Жіночко, – звернулася вона до мене. – Я бачила, що в вашому купе два вільних місця. Можна я до вас переселюся, а то в моєму купе два мужика їдуть, так вони п’ють і голосно розмовляють. А я взагалі з маленькою дитиною!
– Ви до провідниці зверталися?
– Так, але мені це не допомогло!
– Я теж вам нічим не можу допомогти, ми купили всі чотири місця спеціально, щоб не виникало таких ситуацій, як у вас. До побачення.
Я розвернулася і попрямувала у своїх справах.
Яке ж було моє здивування, коли я побачила, що біля мого купе стоїть підліток років п’ятнадцяти (та сама «маленька дитина»), а двері купе відкриті.
Зазирнувши всередину, я побачила, що прохід між сидіннями завалений сумками, мій чоловік з ногами сидить на полиці (він у мене від природи дуже тихий і скромний), а навпроти нього розташувалася ця тітка і натхненно щось віщає. Я природно поцікавилася:
– Ви якого тут забули?
– Ну, я ж вам розповіла про свою ситуацію! Що вам, так важко допомогти людині?
Я сказала, щоб вони виміталися, або я піду до провідниці. Костя мене підтримав. Жінка пронизала мене “ласкавим” поглядом і буркнула:
– Та йди ти куди хочеш!
І відвернулася до вікна, вдаючи, що мене не існує. Я знизала плечима і пішла до провідниці. Але вона нічого зрозумілого не зробила, тільки теж почала бубоніти, що «людям треба допомагати» і все в такому дусі.
Я пішла у сусідній вагон до провідника. Той, не довго думаючи, викликав начальника поїзда, а я пішла очікувати його біля свого купе. Коли тітка побачила, що я повернулася сама, то єхидно зауважила:
– Що? Не вийшло?
Я на її виступ ніяк не відреагувала.
Через деякий час прийшов начальник поїзда, я описала йому ситуацію і ми пред’явили квитки. Жінка відразу поникла, заткнулася, зібрала свої речі і покинула купе.
Як з’ясувалося, вона взагалі перейшла з плацкартного вагона в наш, а провідниця її родичка або подруга була.
З ранку ми побачили зовні наших дверей непристойний напис, на що ми філософськи вирішили, що її ж родичці це і доведеться відтирати…
От буває ж таке! Немає меж людській нахабності, чесне слово.
А відпочили в горах ми пречудово!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!