fbpx

Жила я в своєму будинку в селі на Черкащині. Але материнські обов’язки погнали мене в Італію на заробітки. Коли я приїхала через три роки, то свого будинку зовсім не впізнала! Кабінет зятя замість моєї кімнати. Невелика грядка біля воріт перетворилася на новомодний газон. Там тепер і помідор посадити не можна, одна трава росте. Я залишила доньці трохи грошей: одягнутися, купити щось дитині, та й усе. І з такими суперечливими думками я й поїхала назад, працювати. Після приїзду в Італію в мене як клацнуло в голові. А город, який був за будинком?! Поглянувши на свій будинок, не змогла стримати скупу сльозу. Зоряна каже, що дуже скучила. Зять теж лепече щось подібне

Я б так і могла жити собі спокійно у своєму будинку, в селі на Черкащині. Але материнські обов’язки цього мені не дозволили, єдина дочка з чоловіком і дитиною просто не залишили мені іншого вибору.

Ні, вони не вимагали від мене якихось грошей, навіть навпаки. Але ж я мати, я ж бачу, що в їхньому житті все йде не за планом, що їм важко. Хіба я могла вчинити по-іншому?

Зоряна переїхала жити в Черкаси одразу після весілля. І не в квартиру до свого чоловіка, а в їхню спільну, орендовану. Я тоді подумала, хай так. У місті більше можливостей, вони молоді і ще зможуть собі заробити на житло.

Але час минав, у мене з’явився онук, а вони продовжували жити все в тій самій хрущовці, хоч і вдавали, що їх це цілком влаштовує. Зрозуміло, гордість.

Але мене така картина зовсім не влаштовувала. З іншого боку, зять категорично відмовився переїжджати до мене в село. Сказав, що йому буде некомфортно, та й без машини складно їздити щодня в місто на роботу.

Тож, трохи подумавши, я вирішила, що мені потрібно не лінуватися, а поїхати в іншу країну і спробувати щастя там. Не для себе, а для дочки з дитиною. Такі ми, мами.

Моя подруга, яка давно вже в Мілані працює, і раніше мене до себе кликала. А тепер і мені довелося набрати її номер, щоб дізнатися, що потрібно для успішного влаштування на роботу в Італії і взагалі, які є підводні камені, до чого готуватися.

Через пів року я й поїхала. В надії, що зі мною на чужині нічого поганого не станеться. І мені пощастило.

Я швидко освоїлася на новому місці, навколо було багато людей, які розмовляли зі мною однією мовою, тож адаптація, можна сказати, пройшла легко.

Через півроку зателефонувала донька та запитала, чи можуть вони всією родиною переїхати жити до мене? Я, звісно, погодилася. Все одно будинок порожній.

Але як з роботою і взагалі, як до цього поставиться зять? Тоді дочка відповіла мені, що вона просто не бачить іншого виходу, а він свою думку може тримати при собі, все одно від цього нічого не зміниться.

За три роки я приїхала додому ненадовго. Поспілкуватися з Зоряною, зятем, побачити онука.

Я свого будинку зовсім не впізнала! Молода сім’я зробила зовнішній ремонт, докупила небагато меблів. А у моїй кімнаті зять зробив собі кабінет.

Не можу сказати, що мені це сподобалося. Тепер я почувала себе зовсім незатишно. Ну, а що я можу ще сказати, якщо невелика грядка біля воріт перетворилася на новомодний газон? Там тепер і помідор посадити не можна, одна трава росте. І навіщо вона потрібна? Ні в кого довкола нічого подібного не посаджено. Люди вміють цінувати те, що мають.

На мої зауваження донька відповіла, що вони так вирішили з чоловіком. Вони ж ще молоді, тож нехай і їхнє житло виглядає сучасним. На моє запитання, звідки взялися гроші, Злата відповіла, що взяли кредит. І вже майже його виплатили. За які кошти – незрозуміло.

Як не подивися, жодної практичної складової у рівному газоні чи зовнішньому вигляді мого будинку немає. За кабінет зятя не говоритиму. Може, йому справді він потрібен. Хоча я особисто в цьому маю сумнів.

Я залишила доньці трохи грошей: одягнутися, купити щось дитині, та й усе. І з такими суперечливими думками я й поїхала назад, працювати.

Тільки після приїзду в Італію в мене ніби клацнуло в голові. А город, який був за будинком?! Я ж із нього збирала врожаї і навіть дочці передавала продукти. Він мав залишитися. Я навіть не звернула уваги. Що вони там роблять весь цей час, якщо не займаються роботою на землі.

Зателефонувавши дочці, почула таку відповідь: вони звикли до міського життя, і городи їм ні до чого. Простіше закупитись продуктами у місті на кілька тижнів і так жити. А лопата та граблі – це не їхня «тема».

Почувши це, я порадила дочці взятися за розум і не лінуватися. Бо земля годує працьовитих. Завести птицю, засадити землю. А як інакше? Місто зробило так, що вже й руки не з того місця ростуть. Але мати у себе свіжі або консервовані овочі цілий рік – це ж чудово. Як взагалі можна від цього відмовитись?

Онук у мене вже не немовля, з ним тепер турботи менше. Тож чому б не зайняти себе, якщо вільного часу вагон?

Коротше кажучи, дочка пообіцяла, що послухає мене. І наступного року зняла мені відео, на якому виднілися паростки помідорів, огірків і навіть солодких перців. Це було приємно, і я тоді похвалила Зоряну. Але, поглянувши на свій будинок, не змогла стримати скупу сльозу.

Я вже тоді зрозуміла, що житло вони зробили цілком під себе. Отже, настав час було змінювати курс. Треба було заробляти вже не на квартиру для дочки, а на якийсь куток для себе. Крім того, міське життя мені навіть сподобалось. То чому б і на батьківщині не пожити у квартирі? Однієї кімнати мені вистачить. Хоча свіже повітря та відсутність гучних звуків – це, звичайно, чудово.

Я розповіла доньці про своє рішення, але почула нотки негативу у її голосі. Звичайно, однокімнатна квартира тепер і їм не підійде. Вони вже звикли до села і навіть сусідів. Але сама ідея того, що я хочу жити окремо, ні зятю, ні Зоряні зовсім не сподобалася.

Вони запропонували мені їхати назад до них. І всі разом ми мали б добудувати ще одну кімнату. Збоку будинку чи другим поверхом, щоб я теж жила разом із їхньою родиною. Навіть зять цього дуже хотів, хоч раніше він казав, що не зможе почуватися господарем.

Дочка каже, що дуже скучила. Зять теж лепече щось подібне. Але в мене особисто з’явилися підозри, що вони просто хочуть спихнути на мене онука, а заразом, щоб я ще й господарством займалася, поки вони обоє відпочиватимуть.

Прибудову зробити, як же. Конуру, чи що? Мене такий варіант зовсім не влаштовує. Добре, що я ще не встигла погодитись і приїхати додому. Думаю, зароблю я на квартиру, собі. І доньці трохи грошей привезу. На цьому все.

Не можна сприймати доброту як щось зрозуміле. Не можна. Я хоч себе ще добре почуваю в плані здоров’я, але тягнути всю їхню родину теж не хочу. Займатися господарством для себе однієї – це ще одне. Але ще утримувати ще трьох людей? Тут вибачте, треба знати міру.

Я права, як вважаєте? Чи треба їхати і послухатися Зоряну, жити разом з ними?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page