Про що шкодують старенькі люди на порозі вічності (Записки волонтера з Будинку для людей похилого віку)
“Знаєте, я зараз так шкодую, що ми тоді не народили доньці братика чи сестричку. Жили ми в комуналці, п’ятьох в одній кімнаті з моїми батьками. І я думала – ну куди ще одну дитину, куди? І це спить у кутку на скриньці, бо навіть ліжечко поставити ніде. А потім чоловіку за службовою лінією виділили квартиру. А потім – іншу, більшу. Але вік був уже не той, щоб народжувати”.
“Зараз думаю: ну чому я не народила навіть п’ятьох? Адже все було: чоловік добрий, надійний – кам’яна стіна. Робота була, дитячий садок, школа, гуртки. Усіх би виростили, підняли на ноги, у житті влаштували. А ми просто жили як усі: у всіх дитина одна, і у нас нехай буде одна”.
“Бачила, як мій чоловік няньчиться зі цуценям, і подумала: адже це в ньому невитрачені батьківські почуття. Його любові на десяти б вистачило, а я йому народила тільки одного сина.”
“Працювала я комірником. Весь час у переживаннях – раптом виявять нестачу, на мене запишуть, тоді – суд і таке інше. А зараз думаю: і навіщо працювала? У чоловіка хороший оклад був. А просто всі працювали, і я також”.
“Тридцять років я пропрацювала у хімічній лабораторії. Вже до п’ятдесяти років ніякого здоров’я не лишилося. І навіщо, питається? Сьогодні моя пенсія – три тисячі, навіть на ліки не вистачить”.
“Бачите, у нас у буфеті стоїть німецький фарфоровий сервіз на дванадцять осіб. А ми навіть ніколи в житті з нього не їли-не пили. О! Візьмемо звідти по чашці з блюдцем і вип’ємо з них чаю, нарешті. І для варення розетки оберіть найкрасивіші”.
“Ми з глузду з’їжджали за цими речами, купували, діставали. Але ж вони навіть не роблять життя комфортнішим – навпаки, вони заважають. Ну навіщо ми купили цю поліровану “стінку”? Все дитинство дітям зіпсували – не чіпай, не подряпай. А краще б стояла тут найпростіша шафа, з дощок збита, зате дітям можна було б гратися, малювати, лазити!”
Купила на всю зарплату фінські чоботи. Ми потім цілий місяць їли одну картоплю, яку бабуся із села привезла. І навіщо? Хіба хтось колись став мене більше поважати, краще до мене ставитися через те, що в мене фінські чоботи, а в інших – ні?
Як би я хотіла зараз побачити свою матусю, поцілувати її, поговорити з нею! А мами вже 20 років немає з нами. Я знаю, що коли не буде мене, моя дочка буде так само сумувати, їй буде так само мене не вистачати. Але як їй це пояснити зараз? Вона так рідко приїжджає!
“Народила я Сашуню і у два місяці віддала в ясла. Потім – дитячий садок, школа з з групоб продовженого дня. Влітку – піонерський табір. Якось увечері приходжу додому і розумію: там живе чужа, зовсім мені не знайома п’ятнадцятирічна людина”.
“Як мало я читала книжки! Усе справи та справи. Бачите, яка у нас величезна бібліотека, а більшість цих книг я навіть ніколи не відкривала. Не знаю, що там під обкладинками”.
“Знаєте, я все життя віруючих людей побоювалася. Особливо завжди остерігалася, що вони потай від мене навчать своєї віри моїх дітей, розкажуть їм, що Бог є. Діти ж у мене хрещені, але про Бога я з ними не говорила ніколи – самі розумієте, тоді всяке могло бути. А тепер розумію – у вірян було життя, у них було щось важливе, що для мене тоді пройшло повз”.
Автор: Анна Анікіна
Автор – Олена К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
