У Володі та Яни було четверо діточок. На перший погляд, сім’я як сім’я. Дорослі працюють, діти вчаться, а після школи допомагають по дому. І жили б вони щасливо, якби не одне але: чоловік і дружина були абсолютно різними.
Яна – добра і працьовита. Працювала важко в колгоспі. При цьому встигала ще й будинок тримати в ідеальній чистоті. Готувати любила.
А Володька – ледар і нероба. З роботи звільнили, іншу шукати не став, всі гроші йшли на гульки з друзями. Сусідки шкодували жінку. Але за очі, при Яні про її благовірного не можна було навіть слова поганого сказати.
Яну в селі любили за її доброту. Ніколи нікому вона не відмовила в допомозі. Ніколи нікого не образила.
– Навіщо ти всім допомагаєш? – дивувалася її подруга, Уляна. – Тобі своїх проблем мало?
Яна лише посміхалася. Незважаючи на всі біди, які звалювалися на її голову, вона відчувала себе щасливою.
– Яно, чому не купиш собі нову сукню? – запитували жартівливо сусідки.
– А я на автомобіль збираю! – з усмішкою відповідала Яна
– Ну що, назбирала? – цікавляться через якийсь час.
– Ага! Тільки діти цукерок захотіли, тепер знову не вистачає, – жартувала та.
Життя Яни змінилося в один день. Коли дізналася, що Володя іде до іншої. Ірина приїхала до них випадково по роботі, та так і залишилася. Чимось вона була схожа на Володьку, також любила гучні компанії. Ось він і закохався.
Яна плакала-плакала, а потім змирилася.
Через рік Володя з’явився на подвір’ї Яни і запитав, чи не візьме вона їх з Іриною крихітного сина до себе на пару тижнів.
– Ірині в місто треба, а малюка немає з ким залишити.
Яна погодилася.
Хлопчик, Іванко, їй сподобався. Був такий славний. За кілька тижнів Яна звикла до нього, полюбила як сина.
Одного ранку, в день, коли Володя з Іриною повинні були повернутися, Яна дізналася звістку, яка приголомшила її. Маршрутка на трасі перекинулася, і вони не вижили.
Коли за Іванком прийшов дільничний, Яна буквально вчепилася в його рукав:
– Не віддам хлопчика в дитбудинок. Він як син мені, сама виховаю.
Поки дочекалася рішення суду, мало не посивіла.
Плакала, казала, що якщо Іванка захочуть забрати, втече з ним.
Але щастя посміхнулася Яні: їй віддали дитину.
Минали роки. Діти росли, дорослішали. Вони були дуже дружними, обожнювали маму і братика Іванка.
І ось одного разу, коли хлопчикові було чотирнадцять, прийшов лист, що Яну викликають в район.
– Що ж ви гроші не отримуєте? – запитав працівник соцзабезу.
– Які гроші? – здивувалася Яна.
– На дитину усиновлену, Іванка, вам належить допомога.
За роки накопичилася дуже пристойна сума. Звістка, що Яна стала багатою, швидко облетіла село.
– Купиш тепер автомобіль? – запитували сусідки.
– Куплю! – з гордістю відповідала Яна. – Івану.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – teddyclub
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
