Жити в районному центрі на Харківщині було не дуже, я вам скажу. Зайнятися, по суті, нема чим. І до театру не сходити, і концерт не послухати. А в юності я дуже любила такий вид розваг. Іноді вдавалося поїхати до міста, відпочити. Але це відбувалося не часто.
Закінчивши школу та вступивши до педагогічного вишу, я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Красень, підтягнутий, тільки з армії, але за душею ні копійчини. Його мати була директоркою нашої школи, тож він цілком міг попросити в неї трохи грошей, щоб ми поїхали в місто жити в орендованій квартирі.
Не подумайте, утриманкою бути я не збиралася. По-перше, у мене були які заощадження. На кілька місяців орендної плати начебто вистачило. По-друге, я дуже хотіла піти на роботу. Це дуже корисний досвід, крім того, мені дуже хотілося спілкуватися з городянами, дізнатися, які вони і таке інше. Словом, енергії та цікавості було в мені хоч греблю гати.
Але недовго музика грала. Кілька разів ми з Ігорем ходили в кіно, один раз на виставку і ще начебто кудись. Звісно, сірі будні теж були, але навіть вони проходили цікавіше, ніж у рідному селі. І одного разу я зрозуміла, що чекаю на дитину. Не вдаватимуся до подробиць, як саме я це дізналася, просто був такий факт.
Ми повернулися додому, до Ігоря та його мами. Вона швидко влаштувала мене вчителькою до школи. Так було найзручніше, адже я могла сидіти в декреті, поки мій цивільний чоловік заробляв якісь гроші.
За два місяці до народження Улянки ми з Ігорем розписалися. Весілля, як ви можете зрозуміти, не було. Я ледве стояла на ногах.
Потім у нас народилася ще одна дочка, яку назвали Зоряна. Настали важкі часи: чоловік ніяк не міг знайти роботу, скоріше шабашив на вічних будовах різноробом. Пристрастився до пляшки, ночами плакав, а ввечері кричав на мене і дуже потім жалів. Вдень спав, доки я працювала в школі.
Відповідь прийшла якось сама собою: треба виїхати на заробітки. В Польщу. Грошей немає, життя теж. Може, це щось та змінить. Вперше я поїхала на 3 місяці. То була казка. Я вдома працювала утричі більше, а грошей не було.
Потім ще на три місяці поїхала та втретє на півроку. Купила дівчаткам одяг, якусь техніку. Не забула і про свекруху з чоловіком.
Але мати мого судженого щось перестала спілкуватися зі мною. Бачите, її синочок нудьгує, а онуки не бачать матір. А у Ігоря золота медаль! На мою відповідь, що медаль (у школі, де його мати – директорка) у житті мало чим стане в нагоді, вона лише роздмухувала щоки.
Звичайно, я поїхала і вчетверте. Цього разу на 2 роки. Там у мене вже з’явилися подруги, квартирка та постійна робота у Вроцлаві. Не можна сказати, щоб я балувала себе, але, скажу чесно, хоча б раз на місяць мені вдавалося вийти в кіно, театр чи ще якісь заходи. Грошей вистачало і відкласти, і на життя.
Мені навіть почав приділяти увагу місцевий кавалер: чоловік, на півроку молодший за мене, який присягався в коханні при кожній зустрічі й нагоді. Я, звичайно, ні на що не погоджувалася, навіть не дозволяла собі фліртувати з ним.
Але настав час їхати додому, і в той момент мені було навіть якось сумно. А по приїзді на мене чекав справжній сюрприз.
Ніхто мене не зустрів не те, що на вокзалі, а навіть біля будинку. Якось відкривши хвіртку, увійшовши з сумками в руках, я побачила чоловіка. Той щось святкував із місцевими забулдигами. я пішла в будинок і побачила, що мої діти цураються мене.
Виявляється, бабуся наспівала їм, що я погана мати, живу з новим татом, а їх не люблю. Тепер дівчата тільки жадібно дивилися на гостинці, а мене наче не помічали. Я навіть не змогла нічого сказати, як тут свекруха почала виштовхувати мене з дому, мовляв, така невістка їй не потрібна. А Ігорьок собі краще знайде. Діти навіть не вийшли попрощатися.
Тиждень я пожила у подруги, купувала їжу на нас двох та дала їй трохи грошей зверху. Я зрозуміла, що мене тут нічого не тримає. Купила трохи речей та поїхала. За кордоном я прийняла залицяння свого нового кавалера. І досі ні про що не шкодую.
Працюю вже не прибиральницею, а вчителькою малювання в одній із українських шкіл. Дуже прив’язалася до своїх учнів, дуже. Кілька місяців тому знову приїжджала до колишнього чоловіка, підписати деякі папери.
Свекруха розповіла мені, що за її сином жінки бігають табунами, а діти мене не хочуть знати. Що ж, хоч у чомусь вона мала рацію: дівчатка справді відмовилися від мене як від матері.
Польща стала моїм новим домом, а Марек – новим коханням. Якщо Бог зачиняє перед вами двері, то десь вам відкривається вікно. Усім бажаю миру й щастя попри все.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
