Жив я разом с синочком Петриком вже два роки. Рівно стільки часу тому нас покинула його мати. Не знаю, як так можна, але Бог їй суддя. Буває, закохуються вдруге або втретє, але власна дитина – це взаємна любов на все життя. Але наша мама поміняла Петруся на чоловіка…
Ми жили виключно чоловічою компанією. Розкидали по квартирі шкарпетки, не мили посуд і не доглядали за вазонами. Через два роки в нашому будинку зникла навіть згадка затишку. Було трохи прикро, але мене це особливо не напружувало. Останньою краплею стало те, що я так і не зміг відмити чайник від крапель жиру. Раптом я зрозумів, що так більше жити не можна!
А потім я познайомився з однією дуже приємною жінкою. У Людмили були гарні блакитні очі і добра посмішка. Ми зустрічалися півроку, і я вирішив, що пора нам спробувати пожити на спільній території. Залишилося донести моїй дитині, що тепер з нами буде жити ще хтось.
Петрусь їв своє морозиво, а я намагався пояснити йому, чому раптом ця тітка буде жити з нами. Ремарка: маму свою він не пам’ятає. Вона пішла, коли йому ледь виповнилося два роки. Син уважно вислуховував мої аргументи, потім косо подивився на мою пасію і кивнув.
Після переїзду Люди наша квартира просто перетворилася. Буквально за вихідні звідкись з’явилися фіранки, чисті сковорідки, чайник і плита, а на підвіконнях почали рости квіти. Моя жінка напекла випічки, приготувала плов і борщ. Петрик наминав свої улюблені страви за дві щоки, потім трохи зніяковів і відсунув тарілку.
– Знаєш, тату, а давай вона у нас залишиться! Тітка твоя начебто нічого!
Так ми тепер і живемо втрьох: я, Петрусь і «тьотя Люда начебто нічого». І скоро у нас буде поповнення!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!