Живемо ми в своєму будинку в гарненькому селі за декілька кілометрів від файного міста Тернопіль. У нас з Ігорем росте синочок, який скоро піде в перший клас. Одного разу сталася така ситуація, яку я ніколи в житті не забуду. Того дня Ігор прокинувся раніше, і взявся за прибирання в саду: сухі гілля зрізати, куші підрівняти, в своєму домі завжди роботи вистачає. – Ти чого над тим деревом палкою махаєш?, – запитала я чоловіка. І як добре, що тоді я переконала його не робити цю дурницю.
Вийшовши вранці на подвір’я, побачила свого благовірного з довгою палицею в руках. Ігор махав нею над деревом, намагаючись щось дістати, як мені здалося.
– Що ти робиш? – поцікавилася.
– Як що? Гніздо вороняче збиваю. Знайшли місце, де оселитися! – гаркнув чоловік.
Я злякалася не на жарт. Взагалі, не особливо вірю в різного роду прикмети, але десь чула, що руйнувати гнізда категорично не рекомендується…
– Дай сюди! – гримнула на чоловіка, забираючи з рук палку. – Іди краще справою займися!
– Добре! – образився Ігор. – Спробуй тільки поскаржитися, що ці птахи тобі докучають! Прийде час, будеш боятися по власному подвір’ї ходити.
Загалом залишив Ігор в спокої вороняче гніздо. Ми швидко помирилися, забувши про ранкову перепалку. Пророцтво чоловіка не справдилося. Ворони вели себе дуже мирно, а одна з них навіть їжу просила іноді.
Одного разу я почула несамовитий воронячий крик. Подумала, що з птахом якась біда трапилася, або кішка пробралася на дерево. Тим часом ворона сіла на підвіконня, і продовжувала кричати.
Я вийшла у двір, подивитися, що ж сталося. Побачивши мене, птиця закричала ще голосніше. Стала відлітати, потім поверталася до мене і кричала. За її поведінкою я зрозуміла, що ворона мене кудись кличе.
Цікавість перемогла. Я вирішила піти за нею. Ворона летіла попереду, весь час озираючись на мене. Незабаром підлетіла до великої, гіллястої шовковиці біля покинутого будинку, і голосно каркнула.
– Допоможіть! – почула тоненький голосок свого шестирічного сина.
– Ромчик? Ти як заліз туди? – злякалася я, побачивши дитину на самій верхівці дерева. – Негайно злазь!
– Не можу! Мені лячно. Я з самого ранку сиджу тут. Кличу на допомогу, але ніхто не чує. Тільки ворона ця противна літає і каркає!
– Вона, синок, не противна, а розумна. Саме ця ворона покликала мене! – пояснила я синові.
Мені довелося бігти за чоловіком, щоб дістав дитину з дерева. З того часу наше сімейство по іншому ставиться до ворон. Переконалися, що птахи розумні і вдячні птахи.
Ну хіба це не диво? Як вважаєте?
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
