Я програміст, і в мене була чуйка: вийхав у січні цього року у місто, яке всі люблять – переїхав до Берліна.
ішення ухвалив спонтанно, ні від чого не біг і нічого не шукав, але передбачував подібний розвиток подій в Україні. Берлін ніколи не був містом моєї мрії, можливо, тому я не мав ілюзій.
Я не хочу ні розповідати про складнощі переїзду, ні нахвалювати принади закордонного життя. Історій про те, як переселенці змушені мити посуд, зате мають можливість посидіти на лавці в парку у вільній країні, — мільйон. Я хочу розповісти про Київ і Україну – вірніше про те, що ми в ній не помічаємо.
Берлін має репутацію найрозслабленішого міста Європи, хіпстерської Мекки та столиці світового техно-руху. Але ми не усвідомлюємо, що в багатьох параметрах українська якість життя дуже пішла вперед, з її рівнем побутового комфорту, її розвитком інфраструктури.
По-перше, бюрократія не має кордонів та національності. У Німеччині її точно не менше. Щоб винайняти квартиру в Берліні, потрібен банківський рахунок. Щоб відкрити банківський рахунок, потрібно мати берлінську прописку. І перше, що потрібно зробити новоприбулому – зрозуміти, як розірвати це порочне коло.
Для цього доводиться шукати складні схеми: просити поручитися за тебе роботодавця чи платити юристам – вони, як правило, із наших і знають, як вирішити такі проблеми.
Зараз я живу в готелі за 60 євро на добу, тому що квартира, що мені сподобалася, відпала в останній момент.
І це друга проблема: коли мені казали, що з орендою берлінського житла буде складно, я не уявляв, наскільки складно.
Необхідно підготувати гроші за три місяці та внести заставу – тобто по суті віддати одразу за чверть року. Коли я прийшов на свій перший перегляд, де, насправді, ріелтор із господарем дивляться не лише на тебе, а й на твої документи, виписку з банківського рахунку та характеристику з роботи, то побачив величезну чергу з претендентів.
Згідно з німецькими законами, квартиронаймач максимально захищений від орендодавця, який, здавши вам квартиру, зможе виставити вас тільки за рішенням суду. Тому огляд квартири тут більше схожий на щось середнє між голлівудським кастингом та укладенням морганатичного шлюбу у ХІХ столітті.
Легенди говорять про величезні черги на весь двір у модних Кройцберзі та Нойкельні, коли звільняються по-справжньому класні квартири з ідеальним поєднанням ціни та якості.
Моє третє відкриття пов’язане з рівнем сервісу, який у Києві сприймається як щось само собою зрозуміле.
Так, грубі манери офіціантів та продавців були предметом постійних розмов десять років тому, але, здається, ми не помітили, як вони виправились.
З сумною усмішкою згадую, як сердився, чекаючи на відповідь оператора Ощадбанку чи «Водафону»: у Берліні немає нічого схожого, жодних цілодобових гарячих ліній. З банками взагалі швидше за все доведеться спілкуватися паперовими листами.
До речі, про банки: переказ з картки на картку може тривати три дні, а банківські додатки в телефоні буквально марні. Якщо вам таки вдалося відкрити рахунок, то ви отримаєте карту, з якої можна тільки знімати готівку – оплачувати онлайн-покупки не можна. Для цього потрібна кредитка.
При цьому будь-яка карта в Німеччині йтиме до вас тиждень звичайною поштою, і при отриманні її ви не застраховані від того, що в конверті не буде пін-коду (його надішлють через кілька днів окремим листом).
Вдома я відвик від готівки – а тут карти приймають далеко не скрізь, і можливість розплатитися пластиком часто прив’язана до певної суми.
Якщо вам вдалося купити собі щось в інтернет-магазині, то познайомтеся з берлінською доставкою. Якось я написав гнівну публікацію про те, що київський кур’єр подзвонив мені тричі, щоб дізнатися про дорогу, і в результаті переніс час.
У Берліні забудьте! Тут вам ніхто ніколи не зателефонує. Треба сидіти вдома і терпляче чекати на дзвінок у двері, але вам не зателефонують – ви можете знайти в поштовій скриньці повідомлення, що вас не було вдома, заберіть ваші речі на пошті.
Якось моїй знайомій помилково привезли чужу посилку – величезну коробку, яку доставник не захотів піднімати на її поверх, тому просто залишив, і вже третій тиждень безгоспна посилка припадає пилом на сходовій клітці.
З іншого боку, ця невлаштованість призводить до приємних несподіванок: моєму приятелю помилково доставили светр Paul Smith. Через три місяці він вирішив, що носитиме його сам.
У мене такого не було: одна авіакомпанія втратила мій багаж, знайшла та доставила мені додому. Вони одразу сказали, що цим займається інша фірма і просто немає можливості зв’язатися з кур’єром. У Києві я б наскаржитися на «МАУ» у соцмережах, а той винен вибачався б, – у Берліні чекав на кур’єра всі вихідні, не виходячи з дому.
Особливо важко було відвикнути від можливості купити все, що завгодно в будь-який час. У нас можна о другій годині ночі роздобути фарбу для підлоги, зробити манікюр, сходити до басейну.
Не кажучи вже про всякі нічні доставки піци чи напоїв тощо – для всього є спеціальний додаток. Берлінців мої розповіді про додаток, через який можна заплатити за паркування, штрафи і подивитися, куди евакуювали машину (так, їх тут теж відвозять), викликають здивування. Запитують, ти що, з Токіо?
Uber практично не працює, у багатьох німецьких містах взагалі його заборонено. Старомодне таксі, замовлене телефоном, коштує шалених грошей: поїздка в аеропорт – 50 євро мінімум. І в порівнянні з тутешнім Шенефельдом наш Бориспіль виглядає як космічний корабель.
Я зовсім не хочу сказати, що в Києві все працює як годинник, але рівень сервісу точно вищий. Ймовірно, після пережитків радянської торгівлі та служби побуту в Україні добре засвоїли правило про клієнта, який завжди має рацію.
Тут же навпаки: ніхто не зобов’язаний навколо тебе витанцьовувати – всі рівні. Згодом у цій зневазі я став бачити цінність. Можливо, це інший рівень розвитку суспільства, де люди змушені чіткіше організувати час.
У Берліні ніхто не засиджується на роботі допізна, люди чітко відокремлюють її від особистого життя, і починає здаватися, що українське ставлення до реальності, коли все можна завжди, є ознакою країни третього світу.
Мені дуже подобається терпимість берлінців один до одного. Давним-давно в Києві у метро висіла соціальна реклама “Місто – єдність несхожих” – ось це точно про Берлін. Тут ніхто не став би обурюватися перекриттям вулиць через релігійну святиню чи марш на згадку про полеглого опозиціонера. Тут кожен має право на це місто і на його простір — чи то байкерський фестиваль, чи ще щось.
Безумовно, приємно сидіти у ресторані, де бував Девід Боуї та висить його фотографія. Тут краще повітря, класна їжа, усвідомлене ставлення до споживання. Наприклад, можна вибрати постачальника електроенергії в залежності від того, наскільки вам близька його екологічна політика. Щоправда, що чистіше – то дорожче.
У свідомості більшості моїх друзів в Києві засіла думка, що в будь-якому разі треба виїхати, бо там краще, особливо у теперішні часи. Так, у Європі, якщо ти не порушуєш закону, з тобою все буде добре. Там не скасують твій рейв, не заберуть у поліцію з мітингу, не знесуть твій дім. Але не треба ідеалізувати європейське життя.
Я особисто, мабуть, поїхав, щоб розібратися з думкою про те, що в Європі у будь-якому разі краще. У результаті розібрався: якщо «краще» для вас означає «зручніше», залишайтесь в Україні. Навіть зараз. І я наступного місяця повертаюся в Київ.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
