Живу так, ніби його зовсім не було. Батьки завжди здавались мені неправильними. Як моя кохана не намагалася їм сподобатися, все було марно. Все змінилося після нашого весілля. Катерина відчула владу

Три місяці тому полинув у засвіти мій батько, але найсумніше не це. Справа в тому, що я зовсім не відчуваю жалю. Я живу так, ніби його зовсім не було. Наче я й не втрачав рідну мені людину. Але ж це не правильно? Чи це нормально?

З дитинства я не мав тісних зв’язків із моїми батьками. Вони здавались мені неправильними. Вони не мали друзів, вони практично ні з ким не спілкувалися. Коли я став підлітком, то втік від них до бабусі.

Бабуся Ганна жила сама, і я став її помічником. Мене втомило, що батьки втручалися у моє життя. Говорили з ким мені спілкуватися, чим займатися та з ким зустрічатися. І ось я пішов. Вони й не засмутилися, треба сказати, зовсім.

Вступивши до технікуму, я думав, що позбавлюся їхньої опіки. Але ні. Постійне невдоволення мною, повчання. Я не витримав і сам зголосився піти до армії. Відслуживши, я відновився у технікумі та зустрів дівчину.

Катя здавалася не такою, як усі, була скромна, сором’язлива та розумна. Єдине, що дратувало, то це її низька самооцінка. Дівчина не розуміла, наскільки вона хороша і я взяв собі за мету їй це пояснити.

На жаль, вона ставилася до мене як друга, а не як до коханого, а я в той момент був закоханий у Катерину по вуха. Через деякий час вона зізналася, що теж любить мене. І тут я вирішив поставити батьків перед фактом її існування.

Але як моя кохана не намагалася їм сподобатися, все було марно. Тоді я сказав їм, що вибираю її, і так завжди буде. І якщо вони не хочуть втратити єдиного сина, то мають змиритися й прийняти мій вибір.

Все змінилося після нашого весілля. Моя дружина відчула владу і почала показувати характер моїм батькам. Вони дотримувалися нейтралітету. Я завжди вибирав її бік, тому суперечок на цьому ґрунті нам вдалося уникнути.

З появою у нас дітей ситуація дещо змінилася. Допомоги не було, звичайно, але настала відлига у стосунках. Моя дружина думала, що зможе з ними потоваришувати. Іноді здавалося, що Каті це вдалося, але в якийсь момент мій батько і мати викидали черговий номер, і все летіло шкереберть.

Якось узимку мій батько послизнувся. Він довго лежав, а коли відновився, просто відмовився ходити і постійно лежав, у нього почалися проблеми зі здоров’ям. Я місяцями його не бачив – родина, діти. Дзвонив він тільки щоб висловити своє невдоволення або щоб я приїхав і щось зробив йому по дому.

Його стан різко погіршувався, і якось уночі мені зателефонувала мама і сказала, що батька немає. Як завжди, все було скинуто на мене, і я сам організував прощання зі своїм татом. У нас на той момент була немовля, тому дружину до цього заходу я не залучав.

І ось минуло три місяці. А я й досі нічого не відчуваю. Невже я не любив батька? Здається, любив. Тоді чому я не відчуваю потреби в ньому? Якоїсь порожнечі чи смутку? можливо, я черства людина, як і мої батьки, зрештою?

Передрук без посилання на ibilingua.com.

Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.