Три місяці тому полинув у засвіти мій батько, але найсумніше не це. Справа в тому, що я зовсім не відчуваю жалю. Я живу так, ніби його зовсім не було. Наче я й не втрачав рідну мені людину. Але ж це не правильно? Чи це нормально?
З дитинства я не мав тісних зв’язків із моїми батьками. Вони здавались мені неправильними. Вони не мали друзів, вони практично ні з ким не спілкувалися. Коли я став підлітком, то втік від них до бабусі.
Бабуся Ганна жила сама, і я став її помічником. Мене втомило, що батьки втручалися у моє життя. Говорили з ким мені спілкуватися, чим займатися та з ким зустрічатися. І ось я пішов. Вони й не засмутилися, треба сказати, зовсім.
Вступивши до технікуму, я думав, що позбавлюся їхньої опіки. Але ні. Постійне невдоволення мною, повчання. Я не витримав і сам зголосився піти до армії. Відслуживши, я відновився у технікумі та зустрів дівчину.
Катя здавалася не такою, як усі, була скромна, сором’язлива та розумна. Єдине, що дратувало, то це її низька самооцінка. Дівчина не розуміла, наскільки вона хороша і я взяв собі за мету їй це пояснити.
На жаль, вона ставилася до мене як друга, а не як до коханого, а я в той момент був закоханий у Катерину по вуха. Через деякий час вона зізналася, що теж любить мене. І тут я вирішив поставити батьків перед фактом її існування.
Але як моя кохана не намагалася їм сподобатися, все було марно. Тоді я сказав їм, що вибираю її, і так завжди буде. І якщо вони не хочуть втратити єдиного сина, то мають змиритися й прийняти мій вибір.
Все змінилося після нашого весілля. Моя дружина відчула владу і почала показувати характер моїм батькам. Вони дотримувалися нейтралітету. Я завжди вибирав її бік, тому суперечок на цьому ґрунті нам вдалося уникнути.
З появою у нас дітей ситуація дещо змінилася. Допомоги не було, звичайно, але настала відлига у стосунках. Моя дружина думала, що зможе з ними потоваришувати. Іноді здавалося, що Каті це вдалося, але в якийсь момент мій батько і мати викидали черговий номер, і все летіло шкереберть.
Якось узимку мій батько послизнувся. Він довго лежав, а коли відновився, просто відмовився ходити і постійно лежав, у нього почалися проблеми зі здоров’ям. Я місяцями його не бачив – родина, діти. Дзвонив він тільки щоб висловити своє невдоволення або щоб я приїхав і щось зробив йому по дому.
Його стан різко погіршувався, і якось уночі мені зателефонувала мама і сказала, що батька немає. Як завжди, все було скинуто на мене, і я сам організував прощання зі своїм татом. У нас на той момент була немовля, тому дружину до цього заходу я не залучав.
І ось минуло три місяці. А я й досі нічого не відчуваю. Невже я не любив батька? Здається, любив. Тоді чому я не відчуваю потреби в ньому? Якоїсь порожнечі чи смутку? можливо, я черства людина, як і мої батьки, зрештою?
Передрук без посилання на ibilingua.com.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.