Розповім свою історію, цікаво, на чиєму боці будуть читачі.
Ми з чоловіком прожили разом 20 років, виростили двох дітей. Дочка Віка в Києві зараз, недалеко від нас, а син студент, у Польщі навчається. Живе там в гуртожитку.
Ми все життя прожили у передмісті столиці, в спальному районі, у моїй двокімнатній квартирі моїх дідуся і бабусі. Доглянули їх, і вони мені відписали квартиру. А чоловік стояв на черзі на державне житло. Згодом ми з ним купили ще одну двокімнатну квартиру, оформили на мене. Багато років її здаємо, і коли дочка закінчувала університет, ми орендували їй квартиру в столиці. Тобто, тут здавали свою і з отриманих грошей платили дочці за квартиру. Так минуло кілька років.
Син теж виріс, вступив навчатися у Польщі. Дочка у Києві працює і живе. Ми їй так і платимо за кватиру.
І ось ми з чоловіком розлучилися. Так вийшло. Не буду вдаватися в подробиці.
Він пішов на свою отриману однокімнатну квартиру, я залишилася при своєму, у мене дві двушки: в одній живу, іншу в оренду здаю.
Мені скоро 52. Подивилася на себе в дзеркало і немов прокинулася. Хто я? Нікому не потрібна самотня старіюча жінка. Подруги он по курортам, іншим країнам. По салонам краси… А я нічого в житті не бачила. Все для дітей і чоловіка. І не побачу вже, запізно…
Але чому?!
Мені трохи за 50, майже здорова, от тільки гроші всі кудись крізь пальці, навіть машини з чоловіком не нажили. Але ж в мене квартира, яка приносить гроші, от тільки вони всі Віці йдуть на оплату оренди.
Досить, вирішила раптом я. Якщо ще хочу пожити. Треба турбуватися про себе самій! Ніхто, окрім мене, цього не зробить.
Приїхала Віка три місяці тому на вихідні. Я смачненького наготувала, а коли вже ввечері пили чай з тортиком, я зібралася з думками і сказала дочці:
– Віко, тобі 28, і я більше не буду давати тобі гроші від оренди квартири. Ти працюєш, тож оплачуй вже своє житло сама! А мені треба гроші і час, щоб відновитися, зайнятися собою. поїхати кудись хочу…
– Мамо, – перебила мене дочка. В очах її був неприхований переляк. – Я ж гроші відкладала на машину, і на Мальдіви з подругою зібралися, так мами не чинять! А як же я?.. В мене не така вже й велика зарплата…
– То пошукай більш прибуткову роботу, це ж столиця, в тебе дві вищих освіти, ми з батьком достатньо вклали в тебе, – відповіла я. – Ти поки не заміжня, вільна, то ж я благословляю тебе на самостійне життя! Як і Влада, втім. Але він і так у нас з батьком грошей не просить, вже підробляє там репетитором англійської у Варшаві.
Відтоді Віка не переступала поріг моєї квартири, навіть не телефонує. Але я спілкуюся з її колегою, то ж знаю. Що віка не голодує і нормально вдягнена, правда, машини поки що не купила і на Мальдіви не літала. Що ж, вона молода, все у неї попереду. Я на дочку не ображаюся, з роками зрозуміє мене.
Що дійсно прикро, що і рідня. І колишній чоловік дочку підтримали, на мене образилися. Навіть мама мені сказала, що я зозуля, а не мама, що для дітей треба жити. Можливо, я дійсно не права?.. Але чомусь совість моя спокійна.
Я почала раз на місяць до косметолога ходити і в спортзал два рази на тиждень. Купила машину не нову, але хорошу. З колегою зараз збираюся у санаторій в Карпатах – все життя мріяла про такий відпочинок»! А потім поїду в Одесу на море, до однокласниці в гості. У неї брат розлучений, на фото в соцмережі дуже симпатичний мужчина…
Я відчула, що життя у 52 лише починається, відчула себе нарешті щасливою!
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!