Живу я в селі на Чернігівщині. Село у нас маленьке, далеке від міського сучасного світу. З громадського транспорту лише автобус до райцентру. А там – хто як хоче й куди хоче.
Нас в родині двоє дітей, в мене є старший брат, і його батьки люблять чомусь більше. Адже син і з роботою допоможе і на старість підтримає А дочка, що вона може? Вийде заміж – і до чоловіка, до свекрухи. Тому якось так.
Мій брат Тарас вчився зі мною в одній школі, допомагав батькам по господарству, як і я. Ми завжди робили всі домашні справи разом – носили воду чи дрова, сапали, садили, збирали врожай, доглядали худобу.
Різниця була лиш у тому, що він старший і сильніший за мене. А тому часто допомагав батькові в гаражі чи полі. А я, молодша, допомагала мамі зі прибиранням будинку, миттям посуду, приготуванням і бог ще знає з чим. Я вважала, що теж вношу свій внесок у нашу сім’ю.
І ось, коли брат знайшов собі дівчину, мама з татом заметушилися. Вони мали деякі заощадження ще з того часу, коли вони разом їздили за кордон на роботу. Ті гроші ніхто ніколи не витрачав і зберігалися вони, звичайно, у валюті. Але ось настав їхній час.
Частину грошей, не знаю яку, розміняли та купили на них пристойну хату прямо у нашому селі, зробили там ремонт.
Після гучного та дуже пишного весілля брат зажив зі своєю дружиною у новій оселі з сучасним ремонтом. Я, щиро кажучи, дуже йому заздрила. І взагалі, почувалася не дуже. Адже тепер на мені роботи побільшало, батьки постійно називали мене «дорослою» у моїх 23 роки.
А ще вони порівнювали мене із братом. Ну, не можу я дрова заготовляти. І не збираюсь. Води принесу, але не так швидко чи не так багато, як Тарас. Ну, це ж і так зрозуміло!
А потім і в мене з’явився хлопець. Не місцевий, із сусіднього села. Я спершу думала, що не люблю його, а просто хочу вийти заміж і втекти від домашніх справ та батьків, які постійно мене критикують. Але що більше ми спілкувалися з Дмитром, то більше я розуміла, що не можу довго без нього. Він якось зачарував мене, сама не знаю як.
Через півроку стосунків я набралася сміливості, щоб сповістити маму та тата про те, що хочу вийти заміж. Та й Дмитро мені подарував обручку, вже два тижні як. Не те, щоб щось космічне, але золоте, хоч і тонке, колечко. Одним словом, настав мій час покинути сімейне батьківське гніздечко. І без того в дівках засиділася. Раніше взагалі б вважалася старою дівою – 24 роки.
Вечеря у мене вдома, на яку я прийшла разом з Максом, відбулася кілька днів тому. Але реакція моїх батьків була досить неоднозначною. Ця сімейна вечеря була максимально дивною. Мама з татом просто сиділи і, здається, свердлили поглядом кожну клітку Максима.
Батько ще стримався. Але мама дуже багато запитувала. Хто він такий, хто його батьки, а де він працює, де жив. скільки їх дітей в родині, чим займаються батьки і таке інше.
Враження було таке, що це допит, а весілля насправді мало відбутися вже завтра.
І, незважаючи на все це, Максим гідно витримав усі причіпки. Відповів, що працює на виробництві у місті. Добирається на роботу машиною, і начальство навіть виділило йому невелику квартирку. Я б на його місці, звичайно, пне витримала. Але він повівся стримано і з гідністю.
Після «допитів» Максим поїхав, а я залишилася з батьками. Вони якийсь час не виходили зі своєї кімнати, про щось шепотілися там удвох. Але потім вийшли із серйозними обличчями і попросили мене вислухати їх.
У двох словах: гроші, які залишилися після весілля брата, я не побачу, бо їх залишалося мало насправді. На подарунок уже не вистачило б, але на моє весілля вони були б готові витратити все, до копійки. Якби не одне “але”.
Кілька місяців тому Тарас попросив допомогти йому з покупкою автомобіля. Він тепер був господарем, годувальником, жив окремою родиною. Тож для повного щастя йому не вистачало машини. Ну, мама з татом подумали, може, так буде краще, і віддали йому гроші на це діло.
А в те, що я собі когось знайду, їм важко було повірити. Навколо молодих чоловіків дуже мало, та й у тих проблеми із шкідливими звичками. Максим став для батьків несподіванкою.
– Ми ж як думали, Оленко. Що ти з нами залишишся, допомагатимеш нам. Ми ж не молодіємо. А в тебе завжди характер був бойовий, хлопчачий. От ми й подумали, що тобі ці заміжжя не потрібні. А тепер ось на тобі, новини які, – такі виправдання пролунали від батьків того дня. Можете собі уявити?
***
Два місяці тому тому я самостійно переїхала жити в місто, до свого коханого, ми орендували квартиру й живемо. Ніякої ностальгії за батьками чи батьківською оселею, за селом у мене поки що не виникло. Навпаки – до батьків зайвий раз і їхати не хочеться.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.