Зі свекрухою та сестрою чоловіка ми живемо в одному райцентрі на Полтавщині, але у різних будинках. Доступ до гарячої води у нас до неї є лише кілька годин на добу, а з двома дітьми це дуже важко.
Саме тому кілька років тому ми не витримали і нарешті встановити водонагрівач – бойлер. Думали, ось тепер заживемо комфортно, ні від кого не залежатимемо. Але ми не вгадали. Тобто ми ні від кого не залежали, а ось родичі чоловіка унадилися до нас митися.
Справа в тому, що Наталя Павлівна, свекруха, і Оля, сестра чоловіка, вирішили, що вони тепер можуть у будь-який час доби приходити до нас помитися і випрати речі. Здавалося б, уже цікаве рішення. Але ще до цього мама чоловіка ще й прихильниця ручного прання, адже машина «енергії зжирає ого-го».
І ось вона вже стоїть з мішком брудних речей і собачими підстилками (ну а що, собакам теж потрібна чистота) над нашою ванною, тією самою, в якій мої діти купаються.
Свекруху абсолютно не хвилювало, що це не дуже гігієнічно, адже собаки, за її словами, домашні, здорові. Не хвилювало її і те, скільки додаткових витрат у нашої родини з’явилося через цілодобово працюючий водонагрівач.
«Невже рідний син пожаліє грошей, щоб мама помилася?»
Ні, я все розумію, але ситуація доходила вже до крайнощів. Першого року вони приходили буквально щодня. Оля, бувало, годинами сиділа у ванній, збираючись на побачення. А оскільки приходити вони любили саме разом, то весь цей час мені потрібно було розважати свекруху. Я взагалі людина гостинна. Але щодня навіть моєї енергії не вистачає!
Тоді ми з чоловіком поговорили і вирішили, що, щоб вирішити цю проблему, доведеться проспонсувати свекрусі купівлю бойлера. Зібрали гроші, і чоловік віддав їх Наталі Павлівні. Та тільки ніякої купівлі нагрівача не було. Натомість свекруха купила коханій дочці нові золоті сережки. Оля була у захваті, а я в прострації. Митися ж вони продовжили у нас.
Чомусь за ті кілька годин, що мали гарячу міську воду, вони ніколи не встигали прийняти душ. Я вже не знала, що робити. Ну не виганяти ж за поріг? І рахунок не виставиш, таки родичі. Та й у опалювальний сезон вони, слава богу, не приходили.
Але жити ми так більше не могли, тому цього разу вирішили самостійно проконтролювати, щоб нагрівач у будинку свекрухи все ж таки був встановлений. Отримавши згоду Наталі Павлівни, ми оплатили покупку та встановлення бойлера. Але і це нічого не змінило.
У день вимкнення опалення вона знову прийшла до нас. На мовчазне запитання в моїх очах була відповідь:
«Та звідки в мене гроші за нього платити? Він стільки за годину накручує, скільки ми за день не витрачаємо».
Обійшовши мене, свекруха направилася у ванну, але тут я вже не змогла стриматися. Я запитала, чому ми повинні оплачувати витрачену ними електроенергію.
«Тут не безкоштовна лазня. Або починайте платити, або йдіть», – сказала я, обігнавши свекруху і ставши перед входом у ванну.
«Та щоб я у будинку мого сина платила гроші? Не бувати такому! – Наталя Павлівна відштовхнула мене і закрилася у ванній кімнаті. Не довго думаючи, я закрила свекруху на шпингалет і перекрила воду в будинку. Раз їй так подобається наша ванна, нехай сидить, мені не шкода.
А я ось музику послухаю поки що. Через півгодини чоловік повернувся і відчинив їй двері. Вибігала свекруха з криками, що більше й ноги її тут не буде. І правду ж сказала, уявляєте! Нема!
Про свій вчинок я зовсім не жалкую. Хіба я про багато просила? Просто хочу жити спокійно. І, на щастя, останні три тижні саме так і є. і це таке щастя! Та чоловік все ж хоче, аби ми з ого матусею помирилися.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
