Зі Святославом я познайомилася на танцях, коли мені було ще 47 років. Йому на той момент виповнилося 39. Танцював слава не надто добре, проте мені сподобалася його завзятість та готовність танцювати і вдосконалюватися.
З моменту знайомства ми так протанцювали приблизно рік, коли він мені начебто жартома сказав, що до 55 ще можна встигнути народити дитину. Я жартувала, але він, схоже, говорив цілком серйозно.
Але я навіть не хотіла про це серйозно думати, оскільки в мене вже був Роман – мій син. Але у 2005 році я втратила матір, а за кілька місяців і сина. Потім пішов батько. Потім у нас зачинили танці. Трохи згодом не стало свекрухи. Не залишалося близьких людей зовсім у мене.
Усі ці втрати змусили замислитися, адже хочеться мати рідну душу. Хочеться, щоб після нас хтось лишився. І так, нам пощастило, все сталося так, як ми спочатку й бажали.
У 2015 році у нас народилася донечка Розалія. До речі, малечу назвали настільки дивно на честь бабусі, яка дожила до 100 років. Дівчинка народилася цілком здоровою. Вона нормально розвивається, дуже товариська та самостійна.
Проте ростити малу нам справді непросто – доводиться тулитися в моїй однокімнатній квартирці. Сама я вже на пенсії, чоловік працює за 9 тисяч на місяць. Коли ми зважилися на дитину, то розраховували згодом отримати спадщину від батьків чоловіка, які володіли квартирою у центрі столиці.
Свекруха говорила, що спадок поділять навпіл між Святославом та його старшою сестрою Оксаною. Те саме прописували і в заповіті. Ми не сумнівалися, що так і станеться з часом.
Та мій чоловік волів жити у квартирі з батьками. А коли його матері не стало, жив із батьком, щоб і доглядати, і ліки вчасно давати. Але 2013-го сестра Оксана запропонувала забрати тата до себе. Ми тільки зраділи, адже тепер ми могли жити разом, та й за рідною людиною доглянуть, Слава був спокійний за батька.
Тоді ми й наважилися на доньку. Іван Петрович, тато Святослава, був ще живий, дожив він до 93 років, і внучку обожнював. А оскільки отримував хорошу пенсію як колишній шахтар, то й грішми допомагав, давав нам на будівництво дачі. Лише у випадковій розмові ми дізналися, що він уже написав дарчу на квартиру в обхід Розалії.
Частина спадщини діставалася дорослій дочці Слави від першого шлюбу, ще дві частини отримували дорослі діти Оксани. Чоловік та Розочка залишалися ні з чим. І хоч Іван Петрович визнав, що дав маху, і пообіцяв взяти в дочки грошей нам на доплату на купівлю житла, але не встиг. Після його відходу нам ніхто нічого виплачувати не збирався.
Зрештою, ділитися спадковими грошима ніхто не збирається. Чоловік мій порядна людина, а тому й подумати не міг, що близькі люди можуть так з ним вчинити. Дуже переживає, навіть почалися негаразди зі здоров’ям.
Нас дорікають, що ми самі винні, раз не подумали, на які кошти дитину підніматимемо. Але ми якраз розраховували отримати спадщину – частку у квартирі плюс частину заощаджень батьків чоловіка, а там у них 500 тисяч гривень. Якби все йшло за планом, ми б не знали турбот. А так нашій дівчинці рости у бідності, адже ми вже не молоді і гідно її забезпечити не маємо змоги.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
