Змалечку мама вчила мене, що в будинку справжньої господині повинно бути чисто, привчила до чистоти і охайності у всьому. Щоб маленька я звикала до порядку, мамуля навіть виписала на листочку свої правила чистоти і повісила їх на холодильнику. Це мене дисциплінувало, та й в цілому мені самій подобалося, коли вдома прибрано.
Я щиро вірила, що і у інших людей так само. Адже не можна ж жити в хаосі, правда? Виявилося, що можна!
На останньому курсі університету я почала зустрічатися зі своїм одногрупником. Ярослав прикипів до мене всім серцем і вже через півроку зробив мені пропозицію. Звичайно, я погодилася. У ньому я була впевнена на всі сто.
Перша зустріч з батьками Ярика мене, м’яко кажучи, вразила. Я увійшла в квартиру, і в ніс – різкий запах котячого туалету. Знаєте, ось такий, ніби лоток не прибирався вже тиждень. Але це був початок. У коридорі валялася купа якогось взуття, в іншому кутку – просто якийсь непотріб, ніби це не квартира, а старий гараж.
У ванну краще було зовсім не заходити. Відчуття, що наліт на кранах не чистили з моменту поселення в квартиру. А про унітазі я взагалі мовчу… Просто тяжко було там знаходитися. Потім Ярослав провів мене в кухню, де господарювала моя майбутня свекруха. Витерши руку про засмальцьований халат, Ольга Петрівна простягнула її мені: «Будемо знайомі, можеш звати мене тітка Ольга».
А потім була вечеря, до якої я толком і не доторкнулася. Завалена посудом мийка, купа брудних ганчірок, пил на холодильнику і зів’ялі на підвіконні вазони відволікали. Я просто не розуміла, як так можна жити.
Після весілля виникло питання, що нам робити далі. Мої батьки жили в селі, тому їхати до них було безглуздо. А Ярик жив у великій 3-кімнатній квартирі. Його батьки були не проти, а в мене не залишалося ніякого вибору. Та й це було ненадовго: вже через рік ми планували з’їхати.
Я розуміла, що жити в брудній квартирі мені не хочеться. Тому, поки свекрухи і свекра не було вдома, я вирішила зробити їм сюрприз.
Вичистила всю ванну і туалет, поприбирала на кухні, викинула весь непотріб, який просто валявся на полицях. Навіть шторки чисті повісила і килими повибивала.
Але не дарма кажуть, що ініціатива карається. Батькам чоловіка дуже не сподобалося, що вони не можуть знайти своїх речей. Ольга Петрівна (тіткою Олею я її не називала принципово) сказала, що на кухні неможливо готувати. «Куди ти поділа всі мої лопатки і каструльки?!» – волала свекруха. А коли я показувала, що все лежить на своїх законних місцях, вона лише носом крутила.
На цьому конфлікти не закінчилися. Ользі Петрівні не сподобалося, що я лізу до котячого туалету.
«Вибачте, звичайно, але в квартирі дихати нічим! Як я можу привести сюди гостей? Скрізь просто якийсь хаос!» – не витримала якось я. У відповідь полетіли претензії, що я не маю права вчити дорослу жінку жити.
Одним словом, вже півроку я живу в умовах повної антисанітарії. В нашій кімнатці, звичайно, завжди прибрано. Але на кухні доводиться готувати в рукавичках, настільки мені неприємоно. Ванну я відвоювала: тепер там завжди чисто. Але, на жаль, це не змінює загальної картинки в будинку. І найгірше те, що я працюю дистанційно. Тобто мені доводиться перебувати тут більшу частину дня!
Я мрію з’їхати звідси і облаштувати свою затишну квартирку. Дуже сумую за батьками… Мама каже, що дорослих людей неможливо перевиховати, особливо якщо справа стосується звичок. Невже я ніколи не зможу привчити їх до порядку? Може, є якісь дієві способи? Так хочеться чистоти…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
