Ми з чоловіком і дитиною живемо в будинку батьків чоловіка. Будинок великий, місця всім вистачає. Свекруха ніколи до мене не чіплялася і в наші з чоловіком стосунки і виховання дитини – не лізла. Але я все одно мріяла жити окремо.
Зарплати у нас не великі. Ми з чоловіком – звичайні трударі. Чоловік працює на заводі, я – офісний клерк. Як тільки ми намагалися накопичити на що-небудь, як відразу щось траплялося. Заначка діставалася і витрачалася. Такими темпами, власне житло світило нам не скоро. А знімати чоловік відмовлявся, вважав, що це зайва трата коштів.
Те, що дядько заповів мені свою квартиру – стало дуже сумним подарунком. Дядю я любила і щиро сумую за ним. Його падчерка – дядько був в розлученні її мамою, після оголошення заповіту зажадала з мене відшкодувати їй гроші, які вона витратила на те, щоб проводити вітчима в останню путь.
Такої суми у нас з чоловіком не було, нас виручили свекри. Вони дали нам гроші, сказавши, що ми можемо не повертати:
– Адже ми одна сім’я!
Потихеньку я почала готуватися до переїзду. Треба було вивезти речі з квартири, прибрати там і переклеїти шпалери в одній з кімнат – під дитячу. Поки чоловік сидів з донькою, ми зі свекрухою всім цим займалися.
Все йшло добре, поки справа не торкнулося вибору шпалер. Я розгорнула рулон з метеликами і почала уважно його розглядати, прикидаючи чи буде красиво виглядати і чи сподобаються доньці такі шпалери.
Свекруха, побачивши рулон в моїх руках, відразу сказала:
– Ні, Людочко, нам такі шпалери не потрібні. Я хочу що-небудь в зелених тонах. Світла зелень буде прекрасно гармоніювати з портьєрами моєї мами.
Я здивовано подивилася на свекруху:
– Це доньці, в дитячу, – пояснила я.
– Ви ж недавно дитячу ремонтували, – здивувалася свекруха.
– Так, у вашому домі. А ці шпалери для дитячої в квартирі, – пояснила я.
– Ти що, там жити зібралася?
– Так. Як шпалери переклеїти, відразу заїдемо, – посміхнулася я. – Як я давно мріяла мати свій кут! Можна, звичайно, прямо зараз перебратися, але хочеться заїхати в уже готову квартиру.
Шпалери куплені не були – свекруха якось засмутилася після моїх слів і відразу вирушила додому, під надуманим приводом.
Додому ми їхали в повній тиші. Та й зайшовши в будинок, свекруха відразу піднялася до себе. Я включила комп’ютер і почала показувати дочці шпалери, які вибрала, ті самі – з метеликами. Дочка попросила ще подивитися і ми почали гортати каталог.
Увечері, перед вечерею, свекри покликали свого сина для «серйозної розмови». В принципі, з поведінки свекрухи, я здогадувалася, про що піде ця розмова. Тому тема, піднята за вечерею, мене не здивувала.
– Рідна, ми з донькою залишимося тут, а мама з татом переїдуть в квартиру. Ти ж хотіла жити окремо? Ось і будемо. І речі збирати-розбирати не доведеться. Ти ж знаєш, що один переїзд дорівнює двом пожежам та потопу, – посміхаючись, повідомив мені чоловік.
– Люда, дійсно. Ми теж втомилися від вашої компанії. Хоч на старості років пожити в людських умовах, – підтакнула свекруха.
Я підібрала слова, щоб відмовити так, щоб ніхто не образився. Свій кут – все-таки свій кут. І там – я собі господиня буду. А в будинку свекрухи я навіть меблі не можу поставити так, як мені хочеться.
– Значить так, ти вирішила нам подякувати за все, що ми для тебе зробили? Сину, ви переїжджаєте сьогодні ж. І гроші повернути не забудьте. А то, я дивлюся, у твоєї дружини проблеми з пам’яттю – зовсім добра не пам’ятає, – свекруха встала з-за столу і пішла до себе.
– Люда, в чому проблема? Та яка різниця, де жити? Ми і тут, і там одні будемо. Ви з мамою один у одного під ногами мішатися не будете. Тим більше, квартира в твоїй власності залишиться – тебе ж не змушують нерухомість дарувати. А мама завжди мріяла в квартирі жити. Тобі важко піти їй назустріч? – почав чоловік. – Та й грошей у нас зараз немає. Що ми віддавати будемо?
Під тиском чоловіка я погодилася. Свекри пакують речі. А я картаю себе за слабовілля. До речі, варто було погодитися з поступкою квартири, як борг нам великодушно пробачили.
Я продала свою мрію свекрухи, а натомість, замість подяки, чую тільки повчання, що в їх спальні нам нічого робити – чоловік заїкнувся, що ми туди переберемося, коли вони переїдуть.
Свекруха зажадала, щоб я віддала їй обидва комплекти ключів від квартири. А ось ключі від будинку нам віддавати ніхто не збирається – це ж їхній будинок, вони будуть ходити і перевіряти, як ми тут живемо. Знаю, сама винна. Але якби не цей борг… Треба було у сторонніх людей зайняти, або кредит взяти. Немає нічого гіршого, ніж намагатися відмовити родичам, яким ти повинен.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
