— Знайдете собі якесь місце, у вас же є знайомі чи притулки — кинула Альона, зачиняючи двері перед моїм носом. Я тримала в руках пакети з продуктами для вечері, яку ми мали з’їсти разом, але вечеряти мені довелося на вокзальній лавці. Мій єдиний син Вадим навіть не вийшов, щоб захистити жінку, яка дала йому все. Того вечора я зрозуміла справжню ціну своєї щедрості.
Мій син Вадим завжди був моєю єдиною опорою, принаймні я так вважала довгі роки, поки в нашому домі не з’явилася Альона. Усе почалося з того дня, коли я вирішила, що настав час забезпечити майбутнє своєї дитини. Я працювала на двох роботах, відкладала кожну копійку, щоб виплатити цей старий будинок на околиці міста, де пахло чебрецем та мокрою деревиною після дощу.
Мені здавалося, що юридичне оформлення власності на сина стане гарантією його стабільності та мого спокою на старість. Я вірила, що рідна кров не зрадить, що стіни, які я фарбувала власними руками, завжди залишаться моїм прихистком.
— Мамо, ти впевнена, що хочеш це зробити зараз? — запитав Вадим, перекладаючи папери на кухонному столі, де стояла чашка вже холодного чаю.
— Звісно, сину. Я хочу, щоб ти відчував себе господарем. Тобі вже тридцять, пора мати щось своє.
— Але ж це твій дім, ти стільки сил сюди вклала.
— Це наш дім, Вадиме. Просто тепер документально він буде твоїм. Я ж нікуди не збираюся йти.
Тоді його очі світилися вдячністю, а руки, якими він стискав мої долоні, здавалися надійними. Я підписала документи у нотаріуса, відчуваючи дивне полегшення, ніби скинула з себе важку ношу. Проте теплий затишок нашої вітальні почав розчинятися в холодному повітрі змін рівно через пів року, коли Вадим привів Альону. Вона увійшла в дім так, ніби вже давно володіла кожним метром підлоги. Високі підбори стукали по старому паркету, вибиваючи ритм моєї майбутньої тривоги.
— Тут занадто багато пилу і цих старих серветок, — промовила вона замість привітання, розглядаючи вишиті мною скатертини.
— Добрий день, Альоно. Це речі, які створюють затишок, — спробувала я всміхнутися, хоча всередині щось стиснулося від її крижаного погляду.
— Затишок — це простір і мінімалізм, а не склад непотрібних спогадів.
Вадим стояв поруч і мовчав. Він більше не дивився на мене так, як раніше. Його погляд був прикутий до Альони, він ловив кожне її слово, кожне невдоволене зітхання. З того дня моє життя в колись рідному домі перетворилося на постійне виправдання за власне існування. Спочатку зникли квіти з підвіконня, бо вони нібито заважали світлу. Потім мої улюблені крісла переїхали в гараж, бо не пасували до нового шкіряного дивана, який купила Альона за гроші сина.
— Мамо, ми хочемо зробити перепланування, — сказав Вадим одного вечора, коли я намагалася примоститися на краєчку того самого нового дивана.
— Але навіщо? Тут і так достатньо місця.
— Альона каже, що твоя кімната занадто велика для однієї людини. Ми хочемо зробити там кабінет, а тобі облаштувати місце в коморі, там якраз поміститься ліжко.
— В коморі? Там же немає вікна, Вадиме. Чим я буду дихати?
— Там є вентиляція, Альона все перевірила. Не роби з цього проблему на рівному місці.
Я дивилася на свого сина і не впізнавала його. Його голос став сухим, позбавленим будь-якого тепла. Він говорив фразами своєї нареченої, повторюючи її інтонації. Конфлікти спалахували через дрібниці: занадто голосно зачинені двері, запах моєї вечері, який дратував Альону, або просто моя присутність у вітальні, коли вони дивилися телевізор.
— Вадиме, я більше так не можу. Вона постійно вказує мені, що робити, — поскаржилася я, коли ми залишилися на хвилину наодинці.
— Ти просто не хочеш приймати зміни. Вона намагається зробити дім сучасним. Це вже не твоя власність, ти сама так вирішила.
Ці слова стали першим серйозним попередженням. Виявилося, що право власності для Вадима означало повне право на мою покору. Альона ставала дедалі сміливішою. Вона почала переглядати мої речі в шафі, викидаючи те, що вважала мотлохом. Коли я знайшла свою весільну сукню в сміттєвому баку на задньому дворі, моє терпіння урвалося.
— Хто дав тобі право торкатися моїх спогадів? — запитала я, тремтячи від обурення.
— Твої спогади займають місце, яке мені потрібне для нових колекцій одягу. Досить жити минулим, Яно Миколаївно.
— Це мій дім! Я його будувала!
— Подивіться в документи. Тут немає жодної літери про ваше право власності. Ви тут лише гостя, і то за умови, що будете поводитися тихо.
Того вечора Вадим не став на мій бік. Він просто пішов у іншу кімнату, ігноруючи мої сльози. Напруга в повітрі була такою густою, що здавалося, її можна торкнутися рукою. Кожна розмова перетворювалася на гостре протистояння. Я відчувала себе чужою у власних стінах. Запах дорогих парфумів Альони витіснив аромат моєї випічки, а тиша, яку я так любила, змінилася постійними докорами та гучною музикою.
Одного разу, повернувшись з магазину, я побачила, що замок на вхідних дверях змінено. Я стояла на порозі, тримаючи в руках важкі сумки з продуктами, а на вулиці починався холодний осінній дощ. Вода стікала по моєму обличчю, змішуючись із солоними краплями розпачу. Я стукала, поки руки не затерпли, але ніхто не відчиняв.
— Вадиме! Відчини! Це я! — кричала я, хоча голос зривався.
Через десять хвилин двері трохи прочинилися, і на порозі з’явилася Альона в шовковому халаті.
— Чого ви галасуєте на всю вулицю? Ви нас ганьбите перед сусідами.
— Де Вадим? Чому замок інший?
— Вадим поїхав у відрядження. А замок ми змінили, бо старий заїдав. Ось ваші речі, я їх зібрала.
Вона виштовхнула на ганок дві великі валізи. Ті самі валізи, з якими я колись їздила у відпустку, мріючи про щасливу старість.
— Куди я піду? Це ж мій дім!
— Це дім мого майбутнього чоловіка. А ви знайдете собі якесь місце. У вас же є знайомі чи притулки.
Вона зачинила двері, і я почула звук повороту ключа. Це був звук, який остаточно розірвав зв’язок між мною і сином. Я сіла на валізи під навісом, дивлячись, як темніє небо. Кожна хвилина очікування на повернення Вадима була наповнена надією, яка згасала з кожним проїжджаючим повз автомобілем. Коли його машина нарешті звернула до воріт, я кинулася до нього.
— Вадиме, вона мене вигнала! Подивися, мої речі на вулиці!
Він вийшов з машини, не дивлячись мені в очі. Його плечі були напружені, а рухи нервовими.
— Мамо, Альона має рацію. Нам важко жити разом. Ми постійно сваримося. Це погано впливає на наші стосунки.
— Але ж це мій дім! Де я буду жити? У мене немає грошей на оренду!
— Я буду давати тобі трохи грошей щомісяця. Знайдеш невелику кімнатку. Так буде краще для всіх.
— Для всіх? Чи тільки для неї? Ти пам’ятаєш, як я відмовляла собі в усьому, щоб ти мав цю освіту, цей дім?
— Не треба зараз рахувати, хто кому що винен. Ти сама хотіла переписати дім на мене. Це був твій вибір.
Він підняв мої валізи і поклав їх назад у багажник.
— Сідай, я відвезу тебе до готелю на сьогодні. Завтра щось вирішимо.
— Я не поїду в готель. Я хочу залишитися вдома.
— Тут більше немає твого дому, мамо. Зрозумій це нарешті.
Ми їхали мовчки крізь вечірнє місто, де вогні вітрин здавалися занадто яскравими та байдужими. Вадим висадив мене біля дешевого хостелу, сунув у руку кілька купюр і швидко поїхав, навіть не озирнувшись. Я стояла на тротуарі, оточена галасом чужих людей, і відчувала, як усередині мене утворюється пустка.
Наступні дні перетворилися на низку пошуків хоча б якогось житла. Моїх заощаджень вистачало лише на найменшу кімнату в старому будинку, де стіни були вкриті пліснявою, а сусіди щоночі влаштовували гучні сварки. Я телефонувала Вадиму щодня, але він перестав брати слухавку. Через тиждень я отримала від нього повідомлення, що вони з Альоною вирішили продати будинок і переїхати в інше місто, щоб почати все з чистого аркуша.
Я прийшла до нашого паркана востаннє. Там уже стояв банер про продаж. Сад, який я плекала роками, заріс бур’яном, бо Альона не любила порпатися в землі. Вікна були зачинені щільними шторами. Я стояла і дивилася на дерево, яке ми садили разом з малим Вадимом, коли йому було лише сім років. Тоді він обіцяв, що ми завжди будемо разом.
Тепер я живу в квартирі, де навіть чайник не мій. Щоранку я прокидаюся і дивлюся на свої руки — вони старі, покручені роботою, і тепер абсолютно нікому не потрібні. Син іноді надсилає мені короткі повідомлення на свята, але в них немає ні слова про зустріч чи прощення. Він обрав нове життя, в якому для мене не знайшлося навіть маленького куточка.
Альона домоглася свого — вона отримала ресурси, статус і повний контроль над чоловіком, який колись називав мене найдорожчою людиною у світі. А я залишилася зі своїми спогадами, які тепер здаються мені лише ілюзією щастя.
Часто я думаю, що ж сталося з тим хлопчиком, який боявся темряви і завжди біг до мене за розрадою. Куди зникла його совість і чому папірець з печаткою виявився вагомішим за материнську любов. Можливо, я сама винна, що навчила його лише брати, нічого не вимагаючи натомість.
— Ви знову сидите на лавці допізна, Яно Миколаївно, — сказала сусідка, проходячи повз.
— Просто дивлюся на небо. Воно всюди однакове.
— А син ваш де? Такий гарний хлопець був, завжди вітався.
— Він далеко. У нього тепер своя дорога.
Я не розповідаю правду сусідам. Мені соромно зізнатися, що я стала зайвою в житті власної дитини. Я дивлюся на вікна чужих квартир, де горить світло, і уявляю, як там вечеряють сім’ї, як вони сміються і будують плани. І в кожному з цих вікон я шукаю відповідь на те, що не дає мені спокою довгими ночами.
Чи варта материнська довіра того, щоб залишатися без даху над головою, і чи справді ми знаємо своїх дітей так добре, як нам здається?
