Знайомство з Олеговими батьками з самого початку було хвилюючим, але згодом я зрозуміла, що люди, які виховали таку чудову людину, не можуть бути іншими. Марія Миколаївна з захватом розповідала дитячі пригоди сина, а я слухала їх відкривши рота. Незабаром моя майбутня свекруха витягла з антерсолі пожовклий дитячий альбом, і тут я прозріла. Невже так в житті буває?
Коли мені було мені майже дванадцять років, ми з мамою поїхали в гості до бабусі. Там вже гостював мій двоюрідний брат, ми з ним в дитинстві не дуже ладили.
Поки мама з бабусею про щось розмовляли в кімнаті, брат облив мене водою. Сильно, все волосся і одяг було мокрим. Брата провчили, мене пожаліли.
Бабуся пропонувала залишити мене у неї, але мама відмовилася: моя молодша сестра знаходилася в дитячому саду, треба було за нею доглядати.
Мені видали братову суху кофту, а з волоссям виникла проблема. На вулиці зима була, досить холодно – градусів десять-п’ятнадцять нижче нуля. Але що поробиш? Стали збиратися. Бабуся дала мені рушник, зверху я ледве-ледве натягнула шапку. Ні, фена у бабусі не було. Пробігтися по сусідах ніхто не додумався, а якби й додумався, часу б не вистачило: волосся у мене було довге, густе, його навіть феном важко швидко просушити.
Мама прогріла машину, треба було тільки швиденько до неї добігти, з чим я впоралася на десять балів. За законом підлості, машина заглохла посеред дороги.
Мама вийшла ловити попутку в пошуках допомоги. Через деякий час зупинилася синя машина. Дуже добрий на вигляд дядечко запросив мене в салон його автомобіля, щоб я не замерзла в маминій остигаючій машині, а сам відкрив капот і почав щось там робити.
У салоні авто був хлопчик, на пару років старший за мене. Не пам’ятаю, як він виглядав, і чому так сталося, але ми “мило” поговорили: він назвав мене “хитрюгою”, я його – ще краще. Я образилася, демонстративно відвернулася і стала оглядати салон машини.
Мою увагу привернула зв’язка невеликих білих журавликів з паперу, що висіла на дзеркалі заднього виду. У мене завжди руки не з того місця росли, навіть паперовий кораблик нормально не виходить. Я дивилась на цих журавликів, потім вирішила помацати і потягнулася з заднього сидіння до них. Якраз дядечко відкрив двері, сказав, що все в порядку, ми можемо їхати.
Він зауважив мій інтерес і запитав: – Подобаються? Хочеш, я тобі одного подарую? Я кивнула, і вже через хвилину в моїх руках була жадана пташка. Мама подякувала дядечку, ми з нею сіли в нашу машину і поїхали додому. Журавлик у мене зберігся, я довгий час вважала його своїм талісманом. До недавніх пір він висів в моїй кімнаті у мами вдома.
Перед знайомством з батьками нареченого я нервувала. Даремно, відразу скажу: вони виявилися милими людьми. Мама хлопця майже відразу почала показувати сімейні фотоальбоми. Коли ми догортали до світлини, зробленої під час походу за грибами, я застигла: на капоті синьої машини стояли кошики з грибочками, а за лобовим склом чітко виднілася зв’язка білих паперових журавликів.
– Щось трапилося? – занепокоїлася господиня будинку, дивлячись на мене. – Ні-ні, все в порядку, – поспішила запевнити я і розповіла про той випадок, коли нам допомогли з машиною. Мій майбутній чоловік цю історію від мене почув вперше, і, в процесі розповіді, у нього все більше витягалося обличчя. А його тато засміявся, як тільки я закінчила розповідати…
– Ой, не можу! Це я тоді був, ще журавлика тобі подарував. Ви з мамою поїхали, а син мені заявив, що ніколи в житті не одружиться: всі дівчатка – шкідливі і неприємні.
Я пожартував, що може він щойно з нареченою познайомився. А він – мені: “Мене ця дівчина негарним словом обізвала! Ніколи з нею не одружуюся!” Ой, не можу…
Знайомство того дня пройшло чудово. Я потім мамі розповіла, вона здивувалася: – Що ж. Хто б міг подумати? Бувають же в житті такі збіги! А знаєш, я пам’ятаю той випадок: чоловік тільки щось посмикав під капотом, і машина відразу завелася. Я потім в автосервіс їздила, мені сказали, що все добре з автомобілем. Може, це був якийсь знак долі?
Може. Все може бути. Паперового журавлика, подарованого мені моїм майбутнім свекром багато років тому, я забрала від мами. Виявилося, що тих пташок змайстрував мій наречений. Він тоді захоплювався цією справою, і зробив ту зв’язку в подарунок татові. Мій сувенір і раніше мав для мене ціну, а зараз і зовсім став безцінним: мій майбутній чоловік весь цей час незримо був поруч зі мною.
Ось таке воно, життя – непередбачуване!
Фото ілюстративне – prawo.gazetaprawna
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
