fbpx
життєві історії
– Знайомся, – сказала мені Ніна, – це Андрій, а це, – вона ніжно погладила по голівці малюка, який сидів за столиком і щось малював, – Микитка. Такий розумний. Ми з чоловіком натішитися не можемо. Уявляєш, він вже рік ходить на курси англійської. Може, грошей прискладаємо, і за кордон відправимо вчитися. Весь цей час Андрійко дивився на нас. Мені здалося, що в дитячому погляді промайнула цілком доросла образа, а може, навіть ревнощі

– Мама купує солодощі тільки молодшому. А старший – «великий», він переб’є …

Зібралася я якось в гості до одногрупниці. Після університету ми не спілкувалися, навіть номер її загубився, а тут раптом зустрілися в торговому центрі. Запросила до себе, каже, приходь, покавуємо, юність згадаємо. А у неї двоє дітей: хлопчики чотирьох і семи років. Не маю поняття, що з іграшок люблять діти в такому віці, тому вирішила принести солодкі подарунки. Купила фрукти і Кіндер. Нам з подругою взяла до кави торт.

Дзвоню у двері. Відкриває мені хлопчик. Милий такий: світле волосся, зелені, як у кота, очі.

– Привіт, – каже.

– Привітик. – Я не знала, як з ним вітатися, але про всяк випадок простягнула руку. Хлопчик з діловим виглядом потиснув її.

– А де мама?

– Вона з Микитою грається. Зараз покличу.

Нінка вилетіла в передпокій, як метелик. У різнобарвній сукні, волосся красиво укладене, пахне квітковими духами. І не скажеш, що вже двоє дітей, виглядає як першокурсниця.

– Знайомся, – представила мені хлопчаків Ніна, – це Андрій, а це, – вона ніжно погладила по голівці малюка, який сидів за столиком і щось малював, – Микитка. Такий розумний. Ми з чоловіком натішитися не можемо. Уявляєш, він вже рік ходить на курси англійської. Може, грошей прискладаємо, і за кордон відправимо вчитися.

Весь цей час Андрійко дивився на нас. Мені здалося, що в дитячому погляді промайнула цілком доросла образа, а може, навіть ревнощі.

– А тобі що подобається? – запитала я.

Але мама випередила його.

– Ой, – махнула рукою Нінка, – Андрійко у нас такий ледар. Кожен день зауваження в щоденнику тягає.

– Нічого, – посміхаюся, – я теж в школі чудила, а виросла хорошою людиною.

Коли ми пройшли на кухню, я виклала на стіл фрукти і віддала хлопчакам Кіндери. Микита відразу ж почав знімати обгортку, а Андрійко дивився на маму. Зацьковано так. Ніби боявся чогось.

– Ну гаразд, їж, раз тітка дала. Тільки іграшку віддай Микиті.

Питаю потім у Ніну:

– У Андрійка алергія?

– Ні, – дивується, – з чого ти взяла?

– Так він кіндер почав їсти, коли ти дозволила.

– Ми йому зараз не купуємо їх. Дорогі, а їсти нічого. Іграшками цими він грати не любить. Нехай краще звичайні цукерки їсть. А Микитка іграшки колекціонує.

– А є щось таке, що Андрійкові купуєте, а Микиті не даєте? – цікавлюся я.

Ні, такого немає. Тільки ось Андрію ще Растішку не купуємо, годуємо його звичайними йогуртами з пакета.

Причина все та ж: дорогі…

Я б ще зрозуміла, якби родина була бідною. Але ж ні, гроші є. Від зайвого кіндера точно не збідніють.

Але розділяти ось так от дітей, мені здається, це дуже погано. Так Андрійко може назавжди затамувати дитячу образу на Микиту. Та й на маму. Все-таки погано відчувати себе дитиною другого сорту.

Говорити про цю ситуацію з Ніною мені не хочеться. Як не крути, та мамі видніше, а так, як у мене своїх діточок поки немає, то мої зауваження не обгрунтовані.

А як ви вважаєте, правильно моя подруга виховує своїх хлопчиків?

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – dziecko

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook