Самі ми з невеличного містечка на Донбасі. Я навчався у Києві, потім зустів дружину і згодом ми осіли в Чернівцях.
Коли все це почалося, моя сестра, яка жила в райцентрі на Донеччині, змогла виїхати, а от батьків одразу вивезти не вдалося – рятували дітей.
Ми прийняли сестру з родиною. Знайшли їм згодом окреме житло, вони з чоловіком влаштувалися на роботу.
Батьки ж наші лишалися кілька місяців в нелюдських умовах в окупованому місткечку. Без опалення, води, світла. Пили дощову воду, мерзли, готували з сусідами їжу у дворі на вогнищі…
Нам знати про це все було дуже важко і ми шукали всі можливі способи забрати батьків до себе, хоч це було дуже не просто і не дешево.
Та все вдалося. Приватні перевізники, допомога волонтерів, два тижні в дорозі… Три тисячі доларів. Але ми це зробили.
І ось ми всі обійнялися, наші дорогі мама й тато з нами! Тепр поруч з ними діти, онуки.
Орендували ми батькам однокімнатну квартиру у передмісті, з усіма зручностями. Майже щодня у них в гостях, турбуємося, допомагаємо.
Але почалися проблеми там, де ми й не чекали не гадали.
Дня не проходить без татових і маминих скарг, які всі закінчуються однаково:
– Сину, відвези наз додому!
– Вам погано з дітьми, онуками, біля нас, з газом, світлом, водою, магазинами, аптеками, лікарнями, транспортом, свободою у спілкуванні?
Відповідають:
– Та так, та в нас там хата, город, за собакою сусіди дивляться, та чи добре? Город не посадили, паркан треба лагодити, дах перекрити. Он, сусіди пишуть, що їм до зими обіцяють газ і світло відновити, а для води свердловину зробимо всі разом. Ось і будуть нормальні умови для життя, А нам що ще треба? У нас все одно вже майбутнього немає, ми своє пожили. Ми на свою землю, у свою хату хочемо.
І так – з дня в день, як би ми не переконували тата й маму. Навіть аргумент “А якщо там знову гостра фаза розпочнеться, наші прийдуть забирати своє? Вам сподобалося в підвалі сидіти?” – не діє. Відказують:
– Нам не звикати, посидимо.
Ну що тут робити? Як бути? Дуже прикро насправді не бачити радості в очах батьків, адже ми для цього стільки зробили і стараємося далі з усіх сил! Невже все марно?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
