Ми з чоловіком і самі не молоді, нам по 43 роки, тому в Олега мама вже літня, свекрусі трохи за 70. І пів року тому вона переїхала жити до нас, так вирішили на сімейній раді.
Мама чоловіка продала свій будинок в селі родині переселенців, нам дала частину грошей, ми додали до вже зібраних і купили на всіх трикімнатну квартиру. таке рішення прийняли, бо свекрусі стало важко жити самій, все одно вона буде біля нас доживати.
А ми давно мріяли про трикімнатну квартиру, а свою двушку віддали в оренду, маємо тепер додатковий пасивний дохід.
У нас з чоловіком є син Даня, йму тільки 11′ років, бо ми досить пізно стали батьками. Отже, мешкаємо ми тепер всі разом у досить просторій трикімнатній квартирі, у кожного по своїй кімнаті.
І все б нічого, я зі свекрухою уживаюся, на відміну від багатьох невісток. Вона літня людина, я її поважаю. До того ж, з мамою чоловіка завжди цікаво поговорити, вона мудра, з великим життєвим досвідом, може й пораду слушну дати.
А ще мама чоловіка прекрасно готує. постійно балує нас домашніми смаколиками – вареничками, пиріжками, голубцями, котлетками. Мені стало набагато легше в побуті, вона навіть прибиранням потихеньку займається, хоча її ніхто не просить, вона сама це робить з власної ініціативи.
Взагалі все б було чудово, якби ж не ця її принципова звичка, від якої вона категорично не може відмовитися, хоча я й пробувала спілкуватися на цю тему, та зрозуміла, що марно, нічого я досягну в цьому плані.
Справа в тому, що в свекрухи принцип – ніколи й нічого не викидати з їжі й продуктів, навіть недоїдки з тарілок. Тому вона все за нами постійно доїдає якщо щось у когось на тарілках залишається. Робить це прямо за столом, або коли посуд миє.
Знаєте, воно може й нічого, але якось все таки мене аж тіпає від цього, це ж з дня в день! А коли мама чоловіка це при гостях чи у присутності моїх подруг робить, так взагалі не знаю, як мені ще себе стримувати вдається – лише повага до неї як до людини й матері мого коханого чоловіка.
Або як оце недавно в кафе на дні народженні сина – я прямо не знада куди подітися, так мені соромно й не по собі було, коли вона з наших тарілок доїла все і навіть з тарілок кількох гостей. А не покликати ми її просто не могли.
Уявляєте, мені довелося здивованим гостям тихенько пояснювати “пунктик” нашої мами. Дума, крізь підлогу провалюся, щиро вам кажу.
Чоловік каже махнути рукою і не звертати уваги, але я вже чесно на якійсь межі, не знаю як далі витримаю і хто з нас довше протягне – я зі своїми повагою й терпінням, чи мама чоловіка з цим доїданням.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
