fbpx
життєві історії
Знаєте, я не відчуваю провини перед сестрою. Вона п’ятий місяць сидить з дитиною у подруги в Голландії і у вус не дме. А її чоловіку теж хочеться домашніх вечерь і жіночого тепла, а моєму сину потрібен батько. Я овдовіла у 2015-му

У нас з сестрою 4 роки різниця, ми з нею ніколи не були близькі. Поліна – вітер за характером, непосидюча і легковажна. Але їй чомусь все дається легко і завжди везе.

Ми обидві свого часу вийшли заміж за чудових хлопців, мій син Данилко на рік всього старший за дочку сестри.

Але я овдовіла у 2015 році, коли малому було всього пів року. Мій чоловік був офіцером, його забрав у мене Донбас, тобто перша частина російського вторгнення.

Чоловік Поліни працює в нашому місті рятувальником, живемо в одному районі в сусідніх багатоповерхівках.

Коли все це почалося, я навіть не думала про те. щоб виїхати. Адже я лікар і потрібна своїй країні, потрібна хлопцям, яких везуть до нас з фронту.
Поліна ж у перші дні забрала дочку і виїхала в Нідерланди, там у неї живе університетська подруга, яка їх у себе поселила.

Судячи зі світлин у соцмережах, життя Поліни там безтурботне і яскраве.

Розваги, нові міста й місця, парки і кафе. Нові друзі, спілкування в діаспорі і з такими ж переселенцями, і все таке інше.

Наше життя в Україні не можна назвати зараз легким і безтурботним, але ми з сином нікуди не поїдемо: у сусідньому місті у мене батьки літні, про яких треба турбуватися, я потрібна на роботі.

Так сталося, що поступово ми зблизилися з Андрієм, чоловіком моєї сестри.

Він заходив до нас іноді у не часті вільні моменти, щось допомогти, поговорити, адже йому дуже самотньо. Я намагалася пригостити його чимось домашнім, подарувати якісь хвилини затишку й душевного тепла.

Ось так і вийшло, що одного разу після спільної вечері Андрій вже нікуди не пішов і вранці поїхав на роботу вже від мене.

Знаєте, я не відчуваю провини перед сестрою. Вона п’ятий місяць сидить з дитиною у подруги в Голландії і у вус не дме. А її чоловіку теж хочеться домашніх вечерь і жіночого тепла, а моєму сину потрібен батько, та і я нарешті за багато років відчула себе бажаною, щасливою. Згадала, що я – жінка.

Поліна нічого ще не знає, не на часі. Не відомо, чи збирається вона повертатися додому взагалі, дивлячись на її світлини і судячи з усе рідших дзвінків додому, це під питанням.

Поки що так, а там час все розставить по своїх місцях.

Єдина людина, кому я про все розповіла, це мама. Я поговорила з нею два тижні тому, коли провідувала їх.

Мама нічого не сказала, тільки погладила по голові, як маленьку, і перехрестила.

Автор – Олена М.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.