Я люблю дружину, люблю дитину. Дуже їх обох кохаю. Але разом з ними жити не можу.
Не всі мене зрозуміють. Але я особистість – самодостатня. За великим рахунком, мені ніколи і ніхто не був потрібен. У мене купа важливих справ. Найпродуктивніший час – самотність. Я найбільше встигаю, коли сам. У мене ідеальний порядок вдома, коли я сам. І я дійсно весь час зайнятий.
Сама дружина Наталя мені нічим не заважала. Разом з дитиною вони складають чудову прекрасну пару, але через цих улюблених істот все моє життя за чітким розпорядком котиться в тартарари. Вона просто-напросто перетворюється на армагедон. Я це так відчуваю.
Мені життєво необхідний цей графік. Інакше я на нервах. Не можу зібратися, зосередитися. Мені треба встигати занадто багато, щоб відчувати себе в гармонії з собою. В моєму житті головне – мистецтво, але є ще й робота за дуже жорстким графіком за гроші, і я нічого не встигаю, а гроші проходять повз. Раніше ця гармонія удвох з дружиною була абсолютною. Але тепер вона – не просто кохана жінка. Ті роки в минулому. Вона – кохана жінка з моєю дитиною, з Дениском. На ній колосальна відповідальність. І я цю відповідальність сприймаю вище, ніж своє егоїстичне бажання бути з нею. На мені теж колосальна відповідальність. І я її з себе не знімаю. Просто моя давня переконаність, що діти повинні жити до певного віку окремо від батьків – ще раз підтвердилася на практиці.
З однією Наталкою – мені добре. Дуже.
З дитиною удвох – мені чудово. Правда. Я ж його люблю. Він – мій малюк.
Коли вони разом і ще я, вони мене дратують. Тому що дружина за Денисом не стежить, скинувши його на мене. І тому, що дитина зі мною поводиться прекрасно, коли ми вдвох, а коли нас троє – просто жахливо. Та й дружина зовсім не та ж, що зі мною удвох. Дитина робить її гіршою. Дитина кричить вночі, ниє вдень, волає від радості вранці і ввечері.
Няня, яка буде приходити до нас додому, не варіант – я не терплю чужих жінок в своєму будинку. Віддавати не зрозумій кому дитину – теж неправильно.
Тому я прийняв таке рішення. і воно найкраще. Нехай дружина живе в орендованій квартирі біля її роботи. Я буду оплачувати їй і квартиру, і няню. І давати, само собою, гроші на дитину. Коли Денис піде в дитячий садочок (не розумію. навіщо скасували ясла, ламаючи життя батькам, аже тепер дитину можна віддати дише у два роки, а не як раніше у два-три місяці, тобто ще 2 роки доведеться жити окремо), ми знову з’їдемося.
Поки що я іншого виходу не бачу.
Ще й собака не заподіє дитині ніякої шкоди, оскільки буде жити зі мною. А мій пес непередбачуваний, але я його люблю. І вирішив нікому не віддавати – нехай це черговий егоїзм. Треба ж колись і про себе подумати.
Так буде добре всім, я вважаю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
