Знову чоловік явився у неділю пізно ввечері з села з банкою кабачків і однією капустиною. Я навіть дивитися не стала на ці смішні “дивогостинці”. Сил у мене вже немає.
Ми живемо в місті, і я чудово можу купити все це на ринку чи в магазині, але він чомусь продовжує їздити до своїх батьків щовихідних, ніби це найважливіше завдання в його житті.
Я вже просто не знаю, як вплинути на чоловіка, врятувати нашу родину й припинити цю нескінченну несправедливість. Кожнісіньку суботу і неділю Іван їздить до своїх батьків у село, і це вже давно перетворилося не на сімейні зустрічі, а на постійний конфлікт у нашій родині.
А почалося все з того, що раніше ми їздили разом – я, чоловік і діти. Спочатку я навіть раділа цим поїздкам: думала, що це гарна нагода для дітей побути на природі, поспілкуватися з бабусею й дідусем, відчути зв’язок із родинними коріннями.
Але ця ідилія тривала недовго.
Замість того, щоб насолоджуватися природою чи відпочивати, ми всі працювали. Постійно. Усі вихідні були заповнені нескінченними роботами: город, худоба, домашні справи.
У дітей теж знаходилися обов’язки – допомагати бабусі, носити воду, збирати овочі. Мій чоловік навіть не звертав уваги, що діти, приїхавши додому в неділю ввечері, падають від утоми.
А тепер найцікавіше. Його сестра, моя зовиця, теж приїжджала зі своєю родиною – чоловіком і двома дітьми. Але їх ніхто не залучав до роботи.
Їхні діти бігали двором, гралися, а сама вона сиділа на терасі з чашкою кави. Її чоловік лежав у гамаку чи десь ходив з телефоном.
Я мовчала, хоч і кипіла від обурення. Але справжній сюрприз чекав нас кожного разу наприкінці вихідних.
Коли настав час повертатися додому, їхню машину бабуся з дідусем заповнювали доверху: картопля, буряки, молоко, яйця, м’ясо – усе, що тільки можна уявити.
А нам давали символічно: банку помідорів чи кілька кабачків. Щоразу, дивлячись на цю картину, я відчувала, як у мені наростає протест.
В якийсь момент я вирішила: досить. Я припинила їздити до села. Вирішила, що краще проведу час із дітьми в місті. Замість того, щоб працювати в городі, ми їздимо в музеї, парки, на виставки, ходимо в кіно чи просто гуляємо.
Я хочу, щоб у них були яскраві спогади про дитинство, а не лише про нескінченну роботу в бабусі й дідуся на вихідних.
І ось тепер я стала “поганою невісткою”. Про це мені не говорять прямо, але натяки є на кожному кроці. Бабуся з дідусем на мене ображені, чоловік мовчить, але я бачу, що йому це теж не подобається.
Він і далі їздить щовихідних, допомагає батькам і повертається додому з парою овочів, які я могла б купити за кілька гривень на базарі.
Я пробувала говорити з Іваном. Пояснювала, що нам потрібен час разом як сім’ї. Що діти ростуть, і він пропускає важливі моменти.
Казала, що хочу іноді проводити вихідні з ним, не лише з дітьми. Але всі мої слова розсипаються об його одну фразу: “Це мої батьки, я повинен їм допомагати”.
А хто повинен допомагати нашій родині? Хто повинен дбати про нас? Я відчуваю себе не потрібною. Йому важливіші його батьки, їхні проблеми, їхній город. А я залишаюся на другому плані.
В неділю ввечері, дивлячись на ці кабачки й капусту, я відчула, як у мені закипає обурення. Я хочу, щоб наші вихідні були нашими. Щоб ми разом проводили час, створювали власні сімейні традиції.
Але як достукатися до Івана? Як пояснити, що я більше не хочу бути тінню в його житті? Що ми повинні проводити час з дітьми і одне з одним?
Я вже передбачаю, що якщо так триватиме далі, ми просто втратимо нашу родину. І це може статися через те, що чоловік просто не хоче бачити проблему. Але ж я вже не можу так далі!
Які у вас є поради щодо моєї ситуації? Буду дуже вдячна, бо вже не знаю, як себе вести.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
