Знову сьогодні прийшла свекруха, але я стулила губи і не відкрила їх, поки вона була у нас в квартирі. Антоніна Петрівна снідала з чоловіком, розмовляла зі мною, з онуком, але я мовчала. Кожного разу під час посту вона приходить зі мною миритися.
Вона вважає, що я повинна її пробачити. Почалося все 5 років тому, коли я вперше вирішила поститися. А вона потай від мене кинула в моє гаряче пюре просто на воді шматок вершкового масла і розмішала так, щоб я не помітила.
Коли я почала їсти ту картоплю, я зрозуміла, що вона вершкова. І коли я запитала, чому в моїй картоплі опинилося вершкове масло, свекруха голосно засміялася за столом. Це було, на її думку, дуже дотепно.
З тих пір я з нею не розмовляю. Але вона кожного разу у піст вважає, що я маю бути доброю, поблажливою і пробачити її.
Цього разу вона прийшла ще з порога з голосним:
— Ну що, невістко, будемо миритися? Ти ж у нас така побожна, хіба можна ворожнечу тримати?
Я не відповіла. Сиділа, сьорбала чай і дивилася у вікно. Чоловік знизав плечима і зробив вигляд, що нічого не чує. Малий крутив ложкою кашу і теж мовчав.
— Я тобі, до речі, пиріжків принесла, — продовжувала вона, дістаючи з торби пакет. — Пісні, не переживай.
Я знала її жарти і тому ніяк не відреагувала. Від неї можна було чекати всього, що завгодно.
— Ти що, будеш і далі мовчати? — не витримала вона. — Ну скільки вже можна? Я ж просто пожартувала тоді!
Я відставила чашку і вперше за весь цей час подивилася їй прямо в очі.
— Жарт? Це був жарт?
— Ну так, ну що такого? — вона аж руками сплеснула. — Ти ж тоді навіть не з’їла того пюре, лиш ложку одну, то яка тобі шкода?
— А ви, значить, можете вирішувати за мене, що мені їсти, коли і як?
Свекруха на мить розгубилася, але швидко продовжила:
— Та що ти таке говориш? Я ж хотіла тобі добра! Хотіла, щоб ти зрозуміла, що не варто отими всіма постами морочитися!
Я мовчала. Вона завжди все знала краще за всіх. Вона завжди хотіла «як краще». От тільки це «краще» було таким, як вона вирішила.
— Знаєш що, мамо, — нарешті втрутився чоловік. — Досить уже. Якщо Оленка не хоче з тобою розмовляти, значить, у неї є на це причина.
Вона витріщилася на нього, ніби вперше побачила.
— Ой, і ти туди ж?
— А що ти хотіла? — він поставив чашку на стіл. — Ти не просто тоді з неї посміялася. Ти зневажила її вибір. Ти вирішила, що тобі видніше, що маєш право.
Свекруха аж почервоніла мов томат.
— Господи, яке святенництво! Ну добре, якщо ви такі горді, то й мовчіть собі далі!
Вона підхопила свою торбу і пішла до виходу. Але вже біля дверей, ніби згадавши ще щось важливе, обернулася.
— Але ж ти все одно мене пробачиш. Бо інакше ти не така вже й побожна!
І вийшла.
Чоловік важко зітхнув, а я сіла і знову взялася за чай. Малий насупився.
— Вона ж знову прийде?
— Так, прийде, — відповіла я.
— І знову буде те саме?
— Можливо.
Чоловік обійняв мене за плечі.
— Ти все правильно робиш, — сказав він тихо.
Але мені все одно тривожно на душі. Бо хоч я і знаю, що не хочу мати з нею справу, все ж десь у глибині душі відчуваю сумнів. А раптом я справді занадто горда?
А раптом це я не права? Чи варто пробачати людину, яка навіть не вважає себе винною? Що ви думаєте? Буду вдячна за думки і ваше бачення такої ситуації збоку.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
