Василько і Катруся з дитинства не розлучними були, куди вона, туди й хлопець за нею, мов телятко, хоч і старший на три роки. Коли в школі вчилися, батьки їхні вже тоді одне одного сватами кликали, в гості ходили, придане дітям збирали.
Коли Катя й Василь побралися, все у них було: і хата, хоч старенька, та відремонтована, і в домі все, і машина сяка-така, але на ходу. Василь – агроном у господарстві місцевому, Катя бухгалтеркою у сільраді. Живи – радій, діток народжуй. Діток…
Два рази Катруся при надії була, та не виходило дитятко виносити. І от після другого разу те з нею і сталося. Перестав впізнавати Василь свою Катрусю. З роботи вона пішла, вдома сидить, у вікно дивиться, то пісеньку якусь мугикає, то в садочку цілими днями ходить, ляльку свою ще дитячу, Марусю, колише… Зникла Катруся, наче і є – а немає. Ні їсти не зварить, ні в хаті не прибереться, й сама стала як не дитина, то й не жінка…
Василь майже рік плекав надію, все сам робив, на руках носив Катю свою. А потім Катрусини батьки вирішили і зробили так, як вважали за правильне. Відвезли Катю у спеціальне місце, а самі в селі хату продали і виїхали кудись, аби не бачити людей-свідків іхньої біди, щоб все спочатку почати.
Василь з Катею не розлучався офіційно, де дружина – знав. Всі свята, всі вихідні, за кожної можливості – він до Каті мчить. Мама його, Клавдія, і плакала, і вмовляла, і молила, і переконувала, і до ворожок бігала – все марно, нічого на Василя не діяло. Одна жінка прозорлива сказала Клавдії, що Катя – доля Василя, що якщо Клавдія щось буде робити, то лише синові нашкодить і зживе його зі світу рано. І змирилася Клавдія.
А через три роки Василь перше дитятко привіз, синочка. Як він вже там і з ким домовився, як те все організував… Але в самотній хаті Василя оселилося життя, дитячі сльози і сміх. Наче ожив і сам Василь. І Клавдія з чоловіком: допомагають сину, радіють онукам.
Через два роки Василь привіз ще хлопчика, а ще через два – знову дитятко, третє вже, дівчинку. Тепер сестричка у Ігорька і Степанка є, Богданка.
А чиї дітлахи, з відкіля він їх везе?.. Когось знайомого сусідам нагадують, але малі ще, по два роки різниці між ними, грець їх розбере. А Василь так гляне, що і спитати у нього лячно. То й не питають, не лізуть в душу чоловіку.
В селі вже забули її майже, десь той заклад наче в сусідньому районі, перешіптуються сусіди. Тільки пальцями біля скроні тихенько крутять, але самі то тим, то іншим намагаються допомогти, підтримати самотнього батька з дітками. Так вже у них тут заведено, всі за своїх горою.
Чи одружиться Василь колись? Хто ж його знає. Та і хто до нього такого піде, з дітьми? А йому й не треба, скоріше за все. Дивиться на малечу свою, радіє, тішиться.
А десь там вона його чекає від зустрічі до зустрічі, те, чим вона стала… Виглядає Василя своїми порожніми блаженними оченятами. У кожного своя доля і своє щастя. У них воно – ось таке…
Автор – Олена Мірошниченко
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
