Зоряна жила в маленькому селі. Звичайна дівчина: дві косички, гостренький носик, карі великі очі.
Вечоріло, Зорянка зі стуком дерев’яної хвіртки вибігла на вулицю. Розмахуючи прутиком, вона, підстрибуючи, побігла на околицю села. Вдалині вже було видно хмарину пилу, яку підняло коров’яче стадо, що йшло до річки.
– Зорянко, привіт!
– Привіт, Платоне!
-Ти як заженеш корів,вийдеш в гилку пограти?
-Ні, Платоне, я ж вже велика. Завтра 11 виповнитися. Сьогодні бабуся буде вчити доїти корову. А після будемо з нею булочки ліпити.
-Ну, як знаєш, – буркнув Платон і разом з Зоряною побіг швидше до річки, щоб корови не встигли розбрестися в різні боки.
…Цього ранку Платон, як завжди, встиг збігати до річки скупатися і назад, як зазвичай, пішов повз Зорянчин будинок. Так само, як завжди, кинув недогризком її у вікно з криком: «Зорянко!!!»
Проскрипіла хвіртка, і вийшла Зорянка. Така гарна, сукня в горошок. На потилиці зав’язаний хвіст з великим яскравим бантом.
Увечері після смачної вечері по корови вони пішли разом. Зоряна переодягатися не захотіла. Як не як – день народження. Вона вже доросла, аж 11 років!
На крики з вулиці почали вибігати жінки, які жили в найближчих будинках.
Як виявилося, яскрава сукня в горошок і яскраво червоний бант на голові дівчинки сподобалися не тільки гостям, але і бику з табуна.
Зорянка стояла біля чужого двору, зачепившись одягом, і плакала. Платон же, кинувши останній камінь в бика разом з іншими хто був поруч, біг заспокоювати свою подругу.
Платтячко було порване.
…Минуло 5 років. 16-річна Зоряна плакала, проводжаючи Платона на службу.
-Ти ж мене дочекаєшся?
-Звісно! Ти тільки в місто до мене приїдь, через два тижні поїду туди вступати. Вчитися три роки буду.
На тому й домовилися.
В місто він до неї, коли повернувся з армії, не приїхав. Був початок літа. Зорянка поїхати до бабусі не змогла. Практика. В кінці серпня дівчина вирвалася в село на два тижні. Бігла з нетерпінням до Платонового будинку, щоб його побачити. Але його мама сказала, що він тиждень, як поїхав в місто, має ось днями приїхати.
Сумна Зорянка повернулася в дім до бабусі. Та її заспокоювала і підгодовувала пишними булочками.
– Ось не переживай ти. Може, не зміг приїхати до тебе. Може, пізніше хотів. Він з армії як повернувся, відразу до мене прибіг, про тебе питав.
-Ну бабусю, 2 з половиною місяці минуло, як він повернувся. Але ж навіть не приїхав!
-Так замотався хлопець. За два роки вдома чоловічих справ назбиралося, допомога його батькові була потрібна дах підлатати. Зоряно, ти б краще відпочила. Свій день народження то у мене будеш справляти, чи в місті з новими подругами?
-У тебе, бабусю, – Зоряна чмокнула бабусю в щічку і побігла розкладати свої речі з валізи.
Минуло монотонних два дні. А цей ранок був якимось особливим. Здавалося, що півень не кукурікав, а кричав: «З днем народження, Зорянко!»
Потягнувшись, дівчина відкрила очі. Закрила. Відкрила. Підскочила з ліжка, на проти якого висіла гарна сукня в горошок. Ні, не та, яку вона порвала в дитинстві. А нова. Розчесала волосся, одягла сукню – і швиденько в літню кухню до бабусі. Де вона могла купити таку сукню?
Влетівши в літню кухню, вона зупинилася, наче вкопана.
За столом сиділи і пили чай бабуся і Платон. А у вазі красувалися ромашки.
-Привіт, Зорянко. Тобі сподобалася сукня? – і Платон підійшов до неї і обійняв. Обійми його були теплими, рідними, затишними…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
