Зої подзвонила колишня однокласниця Людмила, сказала:
– Через місяць зберемося, шкільні роки прекрасні, перші кохання згадаємо, записувати тебе? Не тягне? Розтовстіла, чи що? Ольгу он теж не тягне, слухай, її так рознесло! Я от ні грама не набрала, ні грамусика! Ой, мало не забула, Володька Тищенко спеціально з Аргентини прилетить, шкода, Ольги не буде, хай би помилувався, у що перетворилася! Пам’ятаєш, ходили, за ручки трималися, не знаєш, чого розбіглися, ні? Ну що, тебе теж не брати до уваги?
– Вже бери, – похмуро сказала Зоя, – вже потягнуло.
У старших класах Люда літала з роману в роман, тільки з Володею не вийшло, а їй, Зої, і згадати нічого, хіба що недорослика з 10-го «А», як там його звали, вилетіло з голови, що кілька разів до неї підходив, червонів, м’явся, мимрив невиразно, в кіно запрошував, а у неї боліла мама, боліла бабуся, після школи – бігом додому, яке кіно.
Хотіла передзвонити, відмовитися, але уявила, що за її спиною розповість Людка, яка не набрала ні граммулечки.
Ваги в унісон з дзеркалом були чесні.
Зоя понишпорила в інтернеті, знайшла чудову дієту – дозволено все, лише без солі і цукру, зате їжте, скільки влізе.
Через три дні намагалася посолити ранкову вівсянку сльозами.
Через тиждень по дорозі з роботи зловила себе на бажанні відібрати у голуба булку з родзинками.
Дні були заповнені боротьбою з бунтівним організмом, ночі – триллерами на кулінарну тему.
Але витримала, схудла на два кіло, в основному, за рахунок, мабуть, хвилювання.
Щоб підсилити враження, Зоя купила маленьку чорну сукню і човники на високих підборах, чорне і шпилька роблять більш стрункою.
З’їж, Людочко.
Тихоня Катя прийшла в шкіряних штанях і в тату, гопник Степанов в костюмі від Роберто Каваллі, ботанік Ілляшик з’явився зі свіженькими майорськими погонами, а поганка Люда з новими формами (свого часу Памела Андерсон теж переборщила).
– Привіт, Зою! Чого така худа? Хворієш? – запитала Люда і застигла з відкритим ротом: прибув аргентинець Володя.
Слідом за Володею виплила квітуча, сяюча очима і посмішкою Оля Федорова з усіма своїми зайвими кіло, які так вдало по ній розподілилися, що мужики в ресторані шиї згортали, дивлячись услід.
Спільної розмови не вийшло, розбилися по інтересам.
Володя з Ольгою воркували, очей не зводячи одне з одного. Правильно, стільки років витрачені даремно, треба надолужувати!
Людмила оговталася і переключилася на бородатого незнайомця, тремтіла, реготала дзвіночком, тьху.
Зоя сиділа і думала: Господи, що я тут роблю?
І нестерпно хотілося їсти.
Але побоювалася, що якщо почне, то не зупиниться.
На радість Люди.
Вечір пах жасмином і шипшиною.
На вулиці нікого.
Як і в житті, як і в житті…
Ззаду – квапливі кроки, про всяк випадок Зоя міцніше притиснула до себе сумочку і спробувала прискоритися і мало не закричала, коли її обережно торкнули за плече.
– Вибачте, налякав, сказав бородатий незнайомець, – Можна вас провести? Пізно вже. Ви мене не пам’ятаєте? я Мельник Слава, з десятого «А».
Зоя придивилася, сказала:
-Це Ви, тобто ти мене в кіно кликав?
– Ну так, – сказав бородатий, – а ти відмовилася, через мій зріст? Якщо без каблуків, то ми врівень.
– Проведи, – сказала Зоя. – Слухай, тут по дорозі є якась забігайлівка? У мене від голоду ноги підкошуються.
– Он там гарне кафе, – сказав Слава, – я б теж перекусив.
– Ну добре я, місяць худла на зло Людці, а ти чому не їв, столи ж ломилися! – здивувалася Зоя.
– А я на тебе дивився, – сказав Славко Мельник, – не до їжі мені було. А ось тепер саме час перекусити вдвох!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
