fbpx
Без рубрики
Звичайно, на зло, щоб ревнощі викликати. Всі ці жіночі штучки – така нудьга. Не очікував, сто років тому вона була іншою. Молодець, майстерно тримається. Колись в моїй присутності навіть їсти не могла, соромилася, бідолаха. – Тобі зовсім не йде обручка. Тобі не личить бути заміжньою, – кажу, щоб підколоти. Настя зустрілася мені в складний період: сварки і непорозуміння з дружиною, колотнеча на роботі

– А чому ти погодилася зустрітися? Не чекав, якщо чесно. Значить, ще не все відпустило-минуло?.. – Дурненький. Нічого це не значить. Тому і погодилася. Щоб багато про себе не думав.

Це вона на зло говорить. Їй добре вдається зображати байдужість: діловито вивчає меню, ніби всерйоз роздумує про перевагу салату з креветками над овочевим. На мене дивиться прямо, посміхається. Але навіть з офіціантом кокетує більше, ніж зі мною. Звичайно, на зло, щоб ревнощі викликати. Всі ці жіночі штучки – така нудьга… Не очікував, сто років тому вона була іншою.

– Ну що, робимо замовлення? – кваплю свою супутницю. Не можна ж, справді, 10 хвилин «зависати» над сторінкою з салатами.

– Так, звичайний овочевий, без цибулі.

…Молодець, майстерно тримається. Колись в моїй присутності навіть їсти не могла, соромилася, бідолаха. А зараз спритно орудує виделкою-ножем, дивиться на всі боки, відпускає коментарі. Наче не зі мною сидить, а з подружкою в обідню перерву.

– Тобі зовсім не йде обручка, – намагаюся кольнути.

Вона спалахує, але тут же вгамовує роздратування:

– Так? Ну,напевно, у мене недостатньо тонкі й довгі пальці.

– Я не про те. Тобі не личить бути заміжньою.

Вона відкладає в сторону вилку і ніж, складає руки під підборіддям:

– Давай визначимося раз і назавжди. Я вийшла заміж не на зло тобі, і в думках не тримала такого. А що стосується обручки, я б погодилася і хомут носити, аби підкреслити причетність до чоловіка.

Бреше. Все бреше.

* * *

Настя зустрілася мені в складний період: сварки і непорозуміння з дружиною, колотнеча на роботі, злий був,  як чорт. Дружина вже просто ледве терпів, повертатися додому не хотілося навіть заради улюблениці-дочки.

Після чергового «розбору польотів» зважилися на альтернативний варіант: я зніму квартиру і поживу окремо. А там подивимося.

Знайшов житло, безтурботно зажив за холостяцькими канонами. Відразу намалювалася купа друзів, готових скрасити «самотні» вечори. Вони приводили з собою дам серця, слідом за тими з’являлися подружки… Так я зустрів Настю: у мене чергові гості, вона чиясь знайома. Ну що, дуже сподобалася. Розвідав, що суперника немає, і попросив її номер.

***

…Незабаром друзі перестали навідуватися, стали чути від мене «ввечері мене не буде вдома». Звичайно, я не блукав вулицями і не з’ясовував стосунки з дружиною. Нам з Настею не до того було. Приходила після роботи і залишалася у мене до глибокого вечора, у вихідні – до ранку.

Ми не ходили в кіно, не сиділи в кафе. Запасалися провізією – і до мене. І немає нам діла до зовнішнього світу. Є тільки вона, я, телевізор, холодильник і горизонтальні поверхні – відомо для чого. І ще, на жаль, були дзвінки дружини. Строго у справі, але обов’язково ближче до ночі.

А Настя все розуміла і приймала. Розмовляю з дружиною – Настя не ворухнеться, жодним звуком не видасть себе. Злюся після бесіди – Настя тут як тут, обійме і голову на плече покладе. З нею було так легко, немов ми разом сто років прожили, притерлися до молекул. Це мене і налякало… Не може бути з людиною так добре, не повинно бути.

– Чому мені з тобою так легко? – запитав одного разу. – Хіба так буває, що люди відразу підходять одне одному?

А вона засміялася: «Пам’ятаєш, як у Висоцького?» І проспівала: «О нашей встрече – что там говорить//Я ждал ее, как ждут стихийных бедствий//Но мы с тобою сразу стали жить//Не опасаясь пагубных последствий…»

* * *

Дружина стала дзвонити щовечора. І заводити тему, що дитині потрібен батько, що дочка мене любить. Але потрібен не спритний татусь, а солідний супермен. Одним словом, «Збирайся, поїдеш до столиці грошенят заробляти. Там старший брат влаштувався, давай до нього в підмайстри».

Я розгубився. Може, якби Настя змусила робити вибір, я б послав столицю подалі. І жорсткіше повівся з дружиною. Але Настя мовчала і дивилася палаючими очима… І я зважився на розмову:

– Розумієш, так буває… Мені потрібно виїхати. З тобою було не як з усіма. І не просто так. Потрібен час, подивимося. Все, що було між нами, для мене дуже важливо…

Здається, я нічого не обіцяв, йшов від прямих фраз. Хто ж винен, що мою ухильність вона сприйняла як прохання почекати.

– Нічого. Час є, я тим часом з заочкою розберуся.

* * *

Столиця з перших хвилин оглушила і збила з ніг. Разом мені стало не до обох – ні до дружини, ні до Насті.

Вранці штовханина метро, ​​потім робота до втрати рефлексів – і знову метро. Ближче до ночі залишалося одне бажання і єдина здатність – впасти на диван. У вихідні дружина дзвонила, розповідала про дочку, перераховувала, на що я повинен заробити, і незмінно запитувала: «Ну, коли ти нас забереш?»

А від Насті спочатку щодня, потім через день, потім раз в тиждень приходили повідомлення. «Як ти, сумую без тебе, ти мені снишся, може, приїдеш?» – потік ніжності на перших порах. «Ти хоч живий там?» –  цікавість потім. І, нарешті, тиша. Я перестав відповідати, вона припинила питати.

А через півроку я перевіз сім’ю. Статус «солідного супермена» було заслужено присвоєно.

* * *

У день її народження набрав номер і почув: «Абонент недоступний». Ось, значить, як. Обдзвонив всіх колишніх знайомих і добув-таки комбінацію цифр.

– Алло, привіт, – зухвало видихнув в трубку.

– Привіт.

– Треба ж, впрізнала. Невже пам’ятаєш? – по-дурному хихикнув я. Чорт забирай, справа не в тому, що вона пам’ятає. А в тому, що у мене горло перехоплює від хвилювання.

– Пам’ять тут ні при чому. Просто у тебе специфічний тембр, не сплутаєш. Як ти?

– Добре. Так, правда, добре. З днем ​​народження, Настенько.

– Дякую.

І ми обидва замовкли. Це найнезручніші і найкрасномовніші паузи. Я малодушно заскиглив:

– Ти розумієш, я не міг писати. Мені не було коли. Ця робота… вона була вічною…

Зітхання. Мовчання. І ось тобі й маєш – глузливий тон:

– Розумію. Ти був рабом на галерах, руки прикуті до весла, і немає ні сил, ні можливості набрати смску. Спека, мухи, батіг наглядача…

– Ого, прямо поезія! – нервово заіржав я. І навіщо тільки номер роздобув?

– Ні, це не поезія, це проза. Гаразд, привітання прийняті, а зараз я повинна йти. Соррі, мене чекають.

І серія коротких гудків в вухо. Хто її там чекав, господи?

На новорічне привітання відповіла сухим: «Спасибі. Взаємно».

З «чоловічим» днем не привітала. Я у відповідь «забув» про 8 Березня.

І цілих кілька місяців мені вдалося витримати режим тиші. А потім перебрав з колегами, зірвався і подзвонив їй… Просив пробачити, клявся, обіцяв залишити дружину, мало не плакав… На ранок випив півпачки знеболюючого і змінив номер.

* * *

Ми не бачилися три роки. Я – заступник генерального, фірма займається постачанням аж ніяк не кетчупу або скріпок.

Дружину пересадив зі скромною «китайця» на дорогого «японця». Сам, зрозуміло, їжджу на «німці». Дочка – в мовній школі. Живемо, правда, в спальному районі, але, погодьтеся, для хлопця з провінції я непогано досяг успіху. Є в моєму житті і Насті, і Наді, і… кого тільки немає. Але якийсь шкідливий чортик смикнув зателефонувати їй, коли приїхав до рідного міста. Думаю, не забула.

– Ти любиш чоловіка?

– Так.

– Розкажи про нього.

– На це та інші запитання відповім разом: у нас все добре.

– Він кращий за мене?

– Безумовно, інакше не вийшла б за нього.

– Так чому ж на зустріч погодилася?

– Тому і погодилася, що все минуло-відпустило. Якби щось відчувала, бігла б від тебе як ошпарена. І передай сіль, будь ласка. Кухня тут непогана, але пріснувато…

Ось так буденно: «Передай сіль». Уминає салат, а мені шматок в горло не лізе. Вона мене карає, набиває собі ціну? Не вірю, що якийсь місцевий лицар затьмарив мене. Зрештою, я успішний мужик, а він?

Махнув коньяку і запропонував:

– Ну, досить з себе байдужу строїти. Що, якщо запропоную зі мною виїхати?

І застиг. Якщо запитає: «На яких правах?» або «Де я там жити буду?» – я переміг, переміг всуху. Вона на все згідна, тільки деталі уточнює. І почув:

– Ні дякую. Повертайся на свої галери.

Вона спокійно розправилася з десертом, випила пару коктейлів, а я все чекав. Повинно ж випливти те, заради чого вона сюди прийшла. Зараз заплаче хмільними сльозами, впаде мені на плече, ось тут і почнеться найцікавіше…

– Настю, я для нас номер забронював. Тут недалеко…

Вона довго-довго дивилася на мене, усміхнулася:

– Це добре, що тільки забронював, що заздалегідь не став оплачувати. Це розумно, по-столичному. Гроші даремно не пропадуть.

– Тобі потрібні гроші?

– Ех, нічого ти не зрозумів. Не потрібні мені від тебе гроші. Вибач, у мене мобільний…

Пішла в бік, посміхається, розмовляє і навіть не дивиться в мою сторону. Повернувшись, взяла сумочку: «Ну, мені пора».

– Почекай, – для чогось зупинив її. – А що ти чоловікові сказала?

– Правду, – спокійно і майже урочисто відповіла. – Тільки правду. Що зустрічалася з чоловіком з минулого. І тепер йду додому.

Бреше. Все одно бреше. Нехай і переконливо. За сто років був час потренуватися.

Автор: Олексій Переверзєв

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook